Обирай відпочинок у Микитинцях
 Микитинці у Google maps
 Привіт, Гість
Увійти
Ідентифікація
Я забув свій пароль
Зареєструватись

 Наші друзі
 Наша кнопка


 Іван Карп'як про Микитинці
ВСТУПНЕ СЛОВО




Так сталося, що я опинився в США якраз у тому віці, коли людина починає задумуватися, як же вона прожила життя?
У віці 60+ не складають планів на майбутнє . Людина відчуває, що вона стає незадіяною, якщо не сказати, що непотрібною. Так, саме непотрібною – діти мають уже свою сім’ю, і, що гріха таїти, ти потрібний тоді, коли тебе можно використати, наприклад, доглядати за внуками чи ще щось. Або, якщо ти матеріально забезпечений, то також, деякою мірою, потрібний. А що ж робити „совку”, якому вже за 60 і який відпрацював понад 40 років на державній роботі, але не є державним службовцем, бо так комусь схотілося, а є простим радянським інженером( люди , не смійтеся з чужого горя!) і старості літ отримує пенсію ~ $ 100? Причому на ці гроші треба не тільки прожити, але й оплатити дах над головою.
А що ж в Америці? У такому віці ще працюють, а якщо після 65-67 років вийдуть на пенсію, то перш за все поїдуть в якийсь круїз, щоб відпочити, бо їздити є за що. Пенсію вони зароблять собі за життя достатню для цього. Але тому ж таки простому радянському інженерові в цьому віці нема що робити, бо щоб знайти роботу, треба, по-перше, хоч трохи розмовляти англійською, по-друге, мати своє авто, щоб доїжджати на роботу, а по- третє, в такому віці ти роботодавцеві не потрібний, бо є молоді. Так що роботу знайти неможливо. І що ж робити ? А нічого....
Якщо ти приїхав на законних підставах, тебе не залишать напризволяще.
По-перше, дадуть медичну страхівку, а це вже дуже багато значить, бо в США страхова медицина і без страхового полісу тебе можуть допустити до лікаря за великі гроші. По-друге, тобі дадуть карточку, на яку зможеш купити собі їжу і, головне, нічого, крім їжі. По-третє, можуть надати дах над головою, виділивши квартиру за символічну плату, на яку тобі також виділять на дрібні витрати, ще й залишиться на купівлю одежі.
Таким чином, тебе утримуватимуть платники податків деякий час з надією, що ти все ж таки знайдеш роботу або ж тобі виділять постійну державну допомогу.
Так що є час подумати, наприклад, чому ти став нахлібником після більш як 40-річного стажу роботи. Я не думаю, що мої внуки колись мене зрозуміють, якщо я не поясню їм цього. А пояснити можна тільки на папері, розповівши про все своє життя. А це, відповідно, неможливо описати без того, щоби не познайомити їх з місцевістю, де виріс, з тими, з ким виріс і пізніше працював.
І ще одне весь час тебе підштовхує писати - це туга за рідним краєм.




Я зрозумів, що лише тут, на чужині, зможу скласти ці рядки. А приступивши до написання їх, хочу пояснити майбутньому читачеві, як я це сам розумію.
Спогади пишуть з різних причин. Здається, що рушійною силою тут залишається бажання в думці пережити все вже прожите і далеке. Здебільшого спогади пишуть під старість, коли людина майже відійшла від гомону життя, втратила багатьох ровесників, а для молодших робиться невідомим, чужим , іноді навіть зайвим. Хочеш не хочеш, а доводиться як равлик сховатися у свою раковину, замкнутися в собі й самотою жити тим, що минуло ( все погане час згладжує). А може, навіть і можливістю виправдати себе перед тими, хто не знав тебе в минулому. Але ці чинники не для мене. За характером, властивістю пам’яті, минуле становить для мене цінність лише в тому, наскільки я міг черпати з нього досвід для нинішнього і майбутнього.
Таке ставлення до життя давало мені перевагу, яку я дуже цінив. Це збіглося з тим, як ставиться до життя молодь: вона не рахується з тим, що було зроблено старшими за них у минулому, молодь уся в нинішньому і майбутньому. Це полегшувало мені сходитися з молодими. Цьому відповідала і характерна властивість моєї пам’яті. Події, показники, іноді дріб’язкові назви, характеристика осіб, з якими мене зводила доля, залягати в моїй пам’яті міцно, якщо мали стосунок до мене, до моєї роботи. Пам’ять була не гармонічна: завжди було важко нагадувати події, які не стосувалися мене. Легко забувалися слова і події недавні, а випадки та події давно минулого з’являлися раптово.
Раз уже почав писати спогади, звичайно, переживання минулого і спомини про тих, з ким ділився радістю і горем, про все те, що доводилося робити в житті, неминуче випливуть на ці сторінки і певною мірою дадуть мені моральне задоволення. .
Отже, мої спогади мають бути перш за все письмовим свідченням відповідного часу, а це потребує повної об’єктивності, правди і тільки правди. І тому писати про тих, що були добросовісними людьми, не важко. Важче про інших, а також про самого себе. Я не знаю, чи колись будуть надруковані ці спогади, але маю відчуття того, що їх будуть читати ще до моєї смерті, так що кожний, хто прочитає ці рядки, може мені докоряти написаним про себе і нападати на мене за все, що я буду писати про інших. Це неприємне відчуття, і я вирішив писати про все без винятку і правдиво, але й відзначити ті місця, стосовно яких я хотів би, щоб їх читали вже після моєї смерті, причому за згодою моїх дітей.
Прожите життя переконало мене в тому, що люди значно кращі, ніж ми звикли про них думати.





Треба було завжди пам’ятати, що від людей можна вимагати тільки те, що вони можуть дати, що безмежні вимоги можна і повинні прийматись тільки для себе.
Чи повинні бути в спогадах автобіографічні дані? Мені здається, і в цьому я переконуюсь, читаючи чиїсь спогади, конче потрібні, оскільки важливо знати оцінку показів свідка, його характеристику, духовне і моральне обличчя. У цьому розумінні дитинство, юність, середовище, в якому свідок виростав, виховання, яке

він отримав, мають велетенське значення. Тож постараюсь, щоб автобіографічні дані не грали першу роль у спогадах, а якщо деякі місця читачам набриднуть, то нехай просто їх не читають.
Ще одне хотів би наголосити. Кожній людині доводилось говорити неправду, але це не означає, що цій людині не можна вірити. Брехливою людиною я би назвав ту, що дозволяє собі брехати з метою себе вигородити або ввести в блуд інших. Краще вже помовчати або відмовитися від відповіді.
Звичка так робити виробилася в мене поступово. Спочатку, ще в дитинстві, я говорив тільки правду, і це певним чином настроювало проти мене. Я став зрідка говорити неправду, але склад моєї пам’яті такий, що я міг забути все те, що говорив іншим. З цієї причини я постійно плутав би, що кому говорив,оскільки довелося б казати одним правду, іншим неправду. Уявляєте, що б виходило з цього? Оце основна причина того, чому я в більш-менш серйозних випадках свого особистого життя і в переважній більшості своєї громадської і ділової діяльності ніколи не говорив того , про що не думав. Через це я багато страждав, особливо в час, коли начальству потрібна була тільки його „правда”.
У крайньому разі, до цих пір ніхто не може сказати, що я був необ’єктивним і неправдивим.
Тому й постараюся в своїх спогадах бути об’єктивним, справедливим і точним, наскільки це можливо для людини взагалі. І під кінець життя приходиш до висновку, що має рацію мудрець, сказавши:”Я знаю тільки те, що нічого не знаю”.
Часто спостерігаю, як мої внуки грають у комп’ютерні ігри, як вони опановують ту чи іншу електронну іграшку, і починаю згадувати своє дитинство, ту лямпу з циліндром розміру № 7 і як ми навколо неї читали.
Які колосальні зміни відбулися тільки за одне не ціле людське життя!
Усно пояснити моїм онукам, що таке та лямпа з ґнотом і ота нафта, щоб
купити яку, треба було відстояти чергу, – неможливо, бо сиплеться ціла купа за-
питань: що таке лямпа, що таке гніт, що таке нафта і таке інше. А такі цілком
зрозумілі речі для старшого покоління важко пояснити теперішньому.
І це є ще однією причиною того, що необхідно все викласти на папері в тому вигляді, в якому я бачив сам або мені розповіли старші.
Це для мене нелегке завдання, я не професіональний писака і ніколи ніде не
друкувався, а писати треба про ті події, що відбувалися 60 років тому, але спро-
бувати зобов”язаний, а що ж з того вийде-судити нащадкам.




МОЄ СЕЛО

Я не ставлю собі мету написати історію села, її писали вже інші люди, я не берусь судити достовірність тих чи інших фактів. Все ж таки хочу написати про село і сільських людей те, що запам’ятав. І хай простять мене ті люди, котрих я не згадав, бо пам’ять не безмежна і людина здатна забувати, а може деякі речі й не знати. Я довго думав, як же це написати, чи людей писати по прізвищах, але не всі прізвища згадав, чи так, як їх люди тоді називали… І зупинився на тому, що буду писати так, як згадаю,щоб нікого не розпитувати.

Мальовниче село Микитинці – так тепер пишуть на запрошеннях на весілля і навіть на наклейках на самогонці. І не помиляються, бо воно направду мальовниче, особливо коли подивитися на нього зверху – з рипів або з гір. Воно розміщене по долині річки Пістиньки, яка буває то лагідною, дзюркітливою, то страшною, ревучою, що може котити й столітні дуби. Отака вона гірська річечка Пістинька!
Село невелике, роташоване між селами Пістинь і Спас і належить до Косівського району. Цікаво, що Спас завжди належав до Коломийського району, але одного часу село перевели в Косівський район. А причина була така: в долішньому Спасі повінь зруйнувала міст, а тоді вийшла постанова, що село має бути сполучене з райцентром автобусом. То чиновники, щоб не будувати моста, село віднесли до сусіднього району ( в горішньому Спасі міст уцілів). І хоч частина села за річкою на відстані кількох кілометрів, чиновників це не зупинило. То були радянські чиновники. Але чи тепер кращі?
Від Пістині Микитинці відділяє потік, що витікає з Красника, проходить через Вільшник та впадає в Пістиньку. Через усе село пролягає дорога, що сполучає Косів з Коломиєю і Заболотовом. Цю дорогу в селі називають «шлях» (якщо живеш при цій дорозі, то живеш на шляху), так коротше і зрозуміліше.
Село поділене на кутки. Тут же від Пістині до школи – Верхній кут, за річкою і лугом – Рівні, далі вниз – Матієве і Воронець. І аж за рипами і за Циганчиною скалою розміщено куток, де я народився. Куток назвали Кореєю. Від Горішнього кута до «канцелярії» - центр села.




Далі вниз по дорозі – Долішній кут, з правого боку якого до річки простяглися долини. Їх називають Сафатовою долиною.
Зліва вздовж села від гори Красник простяглися Микитинські гори, що тягнулися до лазів ( перелісків на території с.Спас). З правого боку за річкою ці підвищення називають ґруні та рипи, за якими завжди був державний ліс, що в селі його називали Крамаром. Ліс тягнувся над селами Гуцулівка, Кривоброди і Хімчин і розділявся гравійною дорогою, що називалась шутрівка. Це була колись гарна тверда дорога, що сполучала с. Кривоброди через Вербовець з Косовом.
Вздовж річки тягнуться луги – Зім’яків луг, Вільшник, Мочари, Шинкарукові луги, луги під рипами, Сафатків луг, толока напроти Циганчиної скали, Максимків луг та луги за рікою ( на Кореї).

Цими лугами були протоптані стежки. Так з Кореї через толоку, Сафатків та Шинкаруків луги можна вийти на Воронець, а далі – Макієве, Рівні, пістинські Теребіжі, Барвінний ліс і вже Вербовець біля Косова. Я тому це описую, що на той час дуже багато людей ходили пішки до Косова чи до Коломиї. Я ходив теж пішки до Косова босими ногами на храмове свято Івана, а там , як пощастило, купували мені баранчика з бринзи, глиняну зозульку, в хвіст якої цілу дорогу я дув. Ну, звичайно, що ще мусили купувати калачик чи булку, та й баранчика не завжди цілого проносилося додому.
У ті 50-ті роки в селі було близько 300 хат.
Діда мого звали Юрко Андрійшів, і всіх його дітей звали Копецькими, а носили прізвище Карп’як. Родина була велика, і я буду про тих говорити, яких знав, та ще про тих, про яких мені розповідала мама. Не знаю, чи зможу дотримуватися послідовності, але вже як вийде.
Марія була заміжня за Юрком Варвариним і мала дві дочки – Марію і Анну. Марія була заміжня за Іваном Козаковим (Палагнин), одного сина яких звали Славком. Вони померли молодими, а Славка виховував дід Юрко. Юрко був удівцем, але був дуже порядним, вмів варити смачну їжу і вгощати нею, чим і запам’ятався. А Славко виїхав у центральну Україну і, взявши за дружину жінку з трьома дітьми, побудував хату та ще мав і свого сина, яким дуже дорожив. Та доля розпорядилася інакше – син загинув в аварії, а Славко повернувся ненадовго в село, ще побудував хатчину на городі, який йому виділили, але невдовзі й сам помер.
Анна вийшла заміж за Василя Максимового (Атаманюка), виростили вони троє дітей: Івана, Марію та Юрка. Двоє перших живуть у селі, а Юрко в Коломиї.
Друга батькова сестра Параска вийшла заміж за Івана Павлишиного, що був протилежністю Юркові Варвариному – любив випити, поспівати та потанцювати . Вони мали трьох дочок : Параску, Анну та Марію. Старша Параска була заміжня за Дмитром Якобишиним (Ориняком) і мала з ним трьох синів: Василя, Романа та Дмитра.
Два останні проживають у селі. Анна з Михайлом Гаврилюком мала троє дітей: Дмитра, Орисю та Марію. Дмитро проживав в Івано-Франківську, Орися в селі, а Марія десь за кордоном. Молодша дочка Параски Марія була заміжня за Миколою Юріяком, який з єдиним сином Віталієм живе в селі.
Слід сказати , що всі ці мої двоюрідні племінники давно вже подружились і мають своїх дітей та внуків.
Тепер про Федора Копецького – найстаршого батькового брата. Він жив на долинах, недалеко від ріки. Федір був майстром на всі руки – умів і столярні роботи робити, і кравецькі, і все, що побачить. А ще був дуже грамотною, начитаною людиною. Через свої переконання він з червоним прапором зустрічав у вересні 1939 року «визволителів», чи як їх у селі називали, перших совітів. Цей режим не забарився розпочати терор на Західній Україні. Була знищена інтелігенція, до якої, крім учителів та лікарів, зараховували й лісників. Сотні родин були вивезені до Сибіру, Казахстану. А невдовзі, уже в 1941 та 1944 роках, тотальна мобілізація забрала сотні тисяч молодих, здорових чоловіків та юнаків від коси й серпа і, не навчивши воєнного ремесла, кинула в кроваву бойню, як гарматне м’ясо. Так загинув мій батько, так загинув і Федорів син Михайло, так загинуло багато односельців, так загинули мільйони українців. Другий син Федора, Іван, на війні був поранений, але йому пощастило вернутись додому, женитись з Параскою Вандичевою і виростити двох дітей: Василя і Марію. Вуйко Федір жив недалеко від нас, деякий час працював у млині і чим міг допомагав нам. Поки ми підросли, він і косив нам, а потім ми бігали до нього то штани зацерувати, то бурки пошити, то ще щось. Він мав звичку рано лягати спати, а вставати разом з сонцем. Мама розказала випадок – одного разу, коли вже стемнилося, вона підійшла до Федорової хати і постукала у вікно. Довго ніхто не відчиняв, аж нарешті виходить ґазда, бере з-під стріхи косу і мантачить. Він мав зрання йти косити і спросоння не розібрався, що то ще вечір.
Він ніколи не сидів без діла : коли пастушив, то стругав граблі або плів кошики на гриби і на черешні. Бувало, ми обступимо його і спостерігаємо, і він нам кожкому сплів по кошичку, а мене вчив, як це робити, що й досі пам’ятаю. На дрова він використовував пні з прогнилим корінням, якого було багато в Камарі і яке він тачкою з ліса тягав додому. Дрова були з них дуже добрі, тільки було тяжко колоти. А до Коломиї до глибокої старості їздив на велосипеді, хоч уже курсував автобус. Його дружину називали не інакше, як Федориха, вона була родом з Якібчуків (Петрових). Крім двох синів, у них була дочка Анна, що вийшла заміж за Костя Атаманюка (Дмитра Костевого), мали трьох синів: Дмитра, Володимира та Юрка. Цікаво, що син Дмитра – Кость і його так же будуть звати, як діда.
Кость мав прокомуністичні переконання до кінця, але був дуже працьовитим. Мав здібності до агрономії і зоотехнії і збирав найбільші врожаї та вирощував найкращих бичків.
Сини його,подруживши дітей, не бідно живуть у селі.
Ще хочу сказати про Федора те, що він свої здібності передав синові Іванові, відповідно той своєму синові Василеві, а той своюю чергою синам : Роману та Івану. Крім того, вони єдині з великої родини Копецьких мають синів – спадкоємців прізвища Карп’як.
Вуйко Лесь Копецький був протилежністю своєму братові Федорові. З перших же днів заснування колгоспу ( імені М.Хрущова) став його головою. Мабуть, він все ж таки був чесною людиною, бо коли в нас забрали всю кращу землю до колгоспу, а нам виділили присадибу 0,43 га замість 0,50 га, то він сказав, що не може інакше, бо що люди скажуть. Не знаю, не берусь про те судити, бо був ще дуже малий. Не пам’ятаю досконало і як зав’язували колгосп. Знаю тільки, що в людей позабирали землю. Тим, що працювали в колгоспі, виділили присадибну ділянку в ромірі 0,50 га, а всім іншим наділяли 0,15 га. Також забрали худобу – всіх коней, а корів залишали по одній. Позабирали і весь реманент – плуги, борони,сани, вози. Навіть забирали стодоли, в кого були дві. Ліс, що був у власності селян, також прилучили до земель колгоспу, поставили польових сторожів і масово вирубали на будівництво стаєнь, токів та інших приміщень.
Люди в колгоспі працювали за трудодні. Потрібно було виробити встановлений мінімум трудоднів, інакше забирали до масиву присадибну ділянку, яка була годувальницею всієї сім’ї. Я все це коротко розповідаю тільки тому, щоб
краще зрозуміти характер мого рідного дядька Олекси, який насмілився взяти на
себе керівництво колгоспом від самого початку його заснування.
От у такий час і працював Лесь головою колгоспу. Пізніше він мав якусь неприємність, його за щось мали судити. За що, не знаю. Я коли одного разу йшов до школи, то побачив його дуже засмученим – він ще погладив мене по голові та дав карбованця. Це був один з дуже рідкісних випадків, коли він проявив до мене увагу. Невдовзі після цього вуйко Лесь помер, а колгосп об’єднали з пістинським колгоспом, що називався „ Перше Травня”.
Його дружиною була Анна з Вуланових. Її мама Николиха Вуланова жила деякий час з нашим сусідом , дідом Юлининим. Лесь з дружиною мали двох дітей – дочку Марію та сина Юрка. Маріїним чоловіком був Михайло Іванюк (Доцьик) – в них було четверо дітей, але один хлопчик помер ще малим, а дочка померла уже заміжня. На даний час Марія є одна з усіх моїх двоюрідних сестер по батьківській лінії, що живе, всі інші вже повмирали.
З сином його Юрком ми довго дружили. Він закінчив торгово-економічний інститут і працював у системі торгівлі. На той час це була престижна і поплатна робота. Він оженився зі Славкою зі Львівської області, купив хату в Косові, ростив трьох донечок. Та важка хвороба ще молодим забрала його в могилу.
Тета Олена Копецька вийшла заміж за Василя Слюсарчука. Він робив у міліції в Яремчі, а потім у Косові. Недалеко, на Смодному, вони купили хату і в село навідувались зрідка. Був у них один син Славко, в якому тета душі не чула. Так і виріс він маминим синком.
А коли вже оженився, то для неї так і залишився маленьким. Тому між нею і молодими погіршились стосунки, які тривали аж до тетиної смерті ( Василь помер раніше). Славко залишився жити в Косові й з родиною майже не спілкується.
Тета Анна жила за рікою на Кореї, і я про неї напишу нижче.
Дідом по матері був Юрко Ганцяків. У селі це також була велика родина, про яку я як слід і не знаю, бо було дуже давно: які Ганцяки були рідними, які
Двоюрідними... Чув, що Ганцяками називали і Леся, і Петра, і Федора, і Михайла, і Василя, і Юрка. Знаю, що рідними були два останні –мій дідо Юрко і Василь. Пам”ятаю тільки Михайла – він жив на фільварку, замолоду їздив до Канади, його дітей Івана, що жив на Матієвому, Марію, що була заміжня за Дмитром Якібчуком (Миханьковим), Анну, що живе на Березові та була заміжня за Гаврилом, і Миколу, що живе в Кутах.
Лесь Ганцяків жив за рікою ( Кореєю її ще тоді не називали).
Знав Михайла Петра Ганцякового, що жив на Гуцулівці зразу ж за малою дубиною, і ми приходили до нього стригтися.
Знав Івана Федора Ганцякового, що жив на Макієвому, і його сестру Анну, що жила на Долішньому куті, її дітей Дмитра та Івана.
Знаю, що Василь Ганцяків працював лісником у селі Шешорах і його вбили. І знаю його дочок Параску та Марію, що були заміжні. Параска мала чоловіка Дмитра Якубишиного, а Марія - Івана з Грицулиних. .
У мого діда Юрка було четверо дітей : Іван, Микола, Параска і Василь.
Дідо з бабою померли молодими. Моя мама Параска залишилася сиротою в 11 років. Не набагато старший був Микола. А наймолодшому Василеві мама не тільки була сестрою, але й замінила маму. Мама, коли про це згадувала, завжди плакала, бо ці діти страшно набідувалися, вони наймитували. Опікуном їхнім був Василь Козлан (Юлинин), якого вже я дуже добре знав, бо також виріс на його очах.
Василь Юлинин був нашим найпершим сусідом і, напевно, непоганим опіку-
ном, бо мама до його смерті ставилася до нього з повагою, ця повага передалася
і нам, дітям.
Першим оженився найстарший Іван, він узяв Анну Копецьку і вже почав ґаздувати. Його поставили лісником громадського лісу в урочищі Стоморги та Перерівщина, що свідчило про повагу серед людей.
Вони мали одного сина Дмитра, та не довго доводилось ним тішитися. Вже в 1939 році, з приходом „перших совітів”, його як забрали, так і навіки, ніхто відтоді не знав, де він подівся. Ходили чутки , що їх всіх розстріляли поблизу Станіслава (тепер Івано- Франківськ). А тету з Дмитриком повезли на стацію до Коломиї, а звідти аж до Казахстану. Вона доглядала худобу, а Дмитрові тоді було 8 років. Повернулись уже в 1950 –их. Розумний Дмитро здав екстерном за середню освіту та вступив у Станіславський педінститут. Після закінчення вчителював у Трачі, одружився зі вчителькою з Болехова Надією Олексин і вже разом працювали в Спасі та Воскресінцях. Потім довший час працював у відділі освіти в Коломиї, звідки перейшов викладачем Коломийського технікуму механічної обробки деревини.
Нелегке життя він пройшов, бувало різне, та найбільшим ударом була втрата сина Романа, що загинув при нещасному випадку на металозаводі . Ця рана не заживала на серці ні йому, ні Надії Володимирівні. Не дожив він і до 70, не витримало серце. Недовго пережила його й тета Анна, хоч і прожила понад 90. Залишилася самотньою його дружина Надія. Його дочка Галя, художниця, вийшла заміж за художника Влодка зі Львова, проживають у Вижниці, виховали гарних та розумних дітей : Юрка, Марічку і Дзвінку.
Також дуже скоро женився і вуйко Микола з Анною з Макієвих, побудував хату поблизу своєї тещі Петрунихи, виховував чотирьох синів – Юрка, Дмитра і Василя та ще одного Василя, якого всі називали Василь Бабин, або Петрунишин. Незважаючи на те що виховував чотирьох хлопців, він ніколи не залишав і нас поза увагою і що міг, допомагав. Йому доводилось не розлучатися зі швейною машинкою „Zinger”- заробляв на прожиття своєї сім”ї і ще й нас обшивав. То шив для нас бурки і кашкети, церував та рейтував штани, бо що-що, а штани в хлопців рвалися дуже часто. Мушу пояснити , що таке церувати і рейтувати: перше – це тільки дірки на машинці зашивати, друге – це коли вже нема що зашивати, то пришивали спереду і ззаду штанів таку велику фігурну матку з іншого матеріалу. Але недовго він прожив, пилюка з-під цієї машинки та ще тютюн, бо був завзятий курець, швидко привели його в могилу.
Старший син його Юрко оженився в Спасі з Катериною, все життя в Долішньому вчителював. Вони виховали трьох синів: Ігоря, Романа та Олега, з яких Ігор і Олег проживають у селі, а Романа доля занесла аж до Канади. А Юрко тепер, після смерті дружини, залишився самотнім.
Середульший син Дмитро вчився на фельдшера, молодим женився з Марією Влад з Ростоків ( поетеса), жив з нею спочатку в Косові, потім у Ставищах під Києвом, закінчивши до цього журналістський факультет. А вже понад 20 років проживає зі всією родиною в Києві. З Марією виховали двох дочок: Людмилу та Олену. Старша Люда з чоловіком Павлом –лікарі, працюють у санаторії, вже мають внучку, а Дмитро-правнучку. Молодша Олена заміжня за Владом Каськовим (теперішним політиком) і виховує сина Максима. Дмитро же, розлучившись з Марією Влад і вийшовши на пенсію, відбудував батьківську оселю в селі та веде досить активний спосіб життя, курсує з Києва до села і в зворотньому напрямку.
Молодший Василь оженився в селі з Анничкою Марії Гнатової. Закінчив педінститут, працював недовго в горах у селі Черемошна і перейшов до Коломиї,

працює в педагогічному училищі. Мають з дружиною трьох дітей: Мирославу, Людмилу та Миколу. Дочок подружили, але ті виїхали працювати за кордон. Василь з дружиною після смерті батьків дружини, крім своєї хати, мусять доглядати і господарство в селі.
Трагічно склалося життя у прийомного сина Василя. До речі, Василя Васильовича, бо він син молодшого маминого брата Василя і дуже подібний до свого батька.
Він, закінчивши школу, вступив у військове училище у Василькові під Києвом, женився з Ніною, батьки якої були добрі знайомі вуйка Миколи. Службу відбував у різних місцях, навіть два роки відбув в Афганістані, а найбільше в Естонії. Повернулись до Коломиї, одержали квартиру, женили сина Сашка, також у Спасі, і було б все добре, та раптово помирає Сашко. Це дуже тяжко, коли батьки ховають своїх дітей. Ніна після цього тяжко захворіла, і так вони обоє і живуть, втішаючись онуками.
Третій був наймолодший і найулюбленіший мамин брат Василь. Залишившись сиротою, він наймався в людей, а коли підріс і прийшли „визволителі”, записався добровольцем у ФЗУ та поїхав на Донбас. Тяжке там було життя шахтарів, а ще більше вихідців із Західної України. Намучившись, він втікає назад. Там він побачив, як знущалась радянська влада над людьми, і сказав мамі: „Скільки буду жити – буду боротися з совітами”. За вказівкою Проводу ОУН він пішов служити в німецьку поліцію, щоб потім зі зброєю в руках влитись у ряди УПА. Мій батько також хотів вступити в УПА, але Василь його розрадив: „ Хто знає, як воно вийде, а в тебе двоє дітей» (мене ще не було). Тоді, мабуть, не думали, що можна забрати годувальника на війну і лишити напризволяще його дітей. Але така вже доля, тато пішов на війну, а Василь став станичним УПА.
Неоднозначне ставлення людей до нього було тоді , та ще може й тепер. Називали його і бандитом, і всякими іншими словами, але ніхто не міг сказати прямо чи довести, що Василь когось вбив чи закатував. Що він був справедливим, мені вже порівняно недавно розповідав Михайло Гоянюк, що жив на Березовах, та й раніше я те ж чув від різних людей. Він приходив до нас вечорами, але про це не можно було нам говорити. Я його смутно пам”ятаю, надто вже був малим, але мені дуже сподобався дерев’яний ґудзик на його кожушку. Він мені його відрізав і подарував.
То були тяжкі часи, насамперед для мами з маленькими дітьми. Тато з війни не вернувся, а Василь змушений іти в підпілля. Вони діяли тільки вночі, а вдень переховувались у спеціально збудованих схронах –бункерах. Всі сили кинула совіцька влада ( їх ще називали другими совітами) на боротьбу зі жменькою народних месників. Були задіяні військові гарнізони, НКВД, на службі яких були і місцеві посіпаки „стрибки”. Вишкіл УПА проводила в селі Космачі, розповідали, що один радянський генерал захотів подивитися на Космач – бандерівську столицю, як він це село сам наазвав. І десяток машин із солдатами супроводжувало цей останній рейд генерала. Такого, що сталося, він не міг передбачити : коли перша машина в Рушорі (присілок Космача) наблизилась до одного з мостів, а остання тільки-но переїхала інший міст, ці мости злітають у повітря і перехресним вогнем були знищені майже всі.
Говорили, що це була справа рук Березівської сотні. Про це, зокрема , описує Петро Дем’янюк, що деякий час працював лісничим Березівського лісництва. Лише декільком солдатам вдалось врятуватися повзком по потоці.
Після цього активізувалося НКВД –були створені групи провокаторів, що під маркою вояків УПА чинили насильства. Влада оголосила амністію, але месники добровільно не здавалися, а тих небагатьох, що повірили в амністію, та ще тих , кого підозрювали в підтримці , запроторили в Сибір відбували 25 –річну каторгу.
Вуйко Василь воював до останнього, і якби не місцеві активісти, ще довго б воювали народні месники, але саме сексоти видали місцеперебування його, і після кількагодинного бою Василь останню кулю пустив у себе.
Так закінчилося життя мого вуйка, великого патріота України – Василя Ганцяка. Казали, що після того бою месників закопали в Шепарівському лісі. Пам”ятник жертвам, як німців, так і совітів, стоїть у Шепарівському лісі – це величний металевий хрест.
Розповідь про родичів була б не повною, якщо б коротко не розказати про своїх рідних братів. І хоч я час від часу згадую їх, та все ж по порядку.
Славко двадцятирічним юнаком оженився з Анною Михайла Слюсарчука і перейшов жити на присілок Воронець. Бідував, працював за копійки в лісі лісорубом, але побудував хату там же. Виховали одного сина Юрка, що закінчив Львівський лісогосподарський інститут і працює лісником у Камарі. Вже Юрко побудував нову хату в Спасі та перебудував стару в селі, де тепер і живе . Він виховав та подружив своїх двох дочок і має вже внука, а Славко з Анною, відповідно, правнука. Славко вже за незалежної України одержав статус інваліда війни і отримує ледь більшу пенсію та деякі пільги, що дає йому можливість час від часу відвідувати санаторії та поправляти здоров”я.
Другий брат Дмитро здав екстерном за середню освіту, закінчив педінститут. Оженився в Спасі з Євдокією Леся Пігуляка, довгий час працював у Спаській середній школі істориком. Він залишився жити на Кореї, відремонтував батьківську хату. Має з Євдокією двох дочок, яких подружив. Старша Оксана вийшла заміж за Василя Гоянюка, що доводиться старому Іванюкові внуком. Вони обоє вчителі, але працюють у різних школах. Побудували нову хату, зробили реконструкцію старої. Виховали сина Івана, що вчиться в інституті, та дочку Уляну, що вчиться в коледжі. В молодшої Надії, що вийшла заміж за Славка, також дочка Віта та син Роман. У Дмитра четверо внуків, якими він дуже тішиться.
От і розповів про своїх найближчих родичів, але насмілюся згадати ті родини, які жили на той час в селі і яких я знав. Звичайно, що всіх не міг знати, а декого й забув.
Я вже сказав, що з родини Копецьких прізвище Карп”як, коли вже ми помремо, носитимуть тільки потомки Федора Копецького. Але це прізвище носили не тільки вони, але й декілька родин у селі.
Карп’як писався Петро Гарасимів на Кореї (дід моєї дружини). Його дружина була з роду Юлининих, мали вони два сини та три дочки. Старший Микола був бездітним, зате Михайло також мав два сини, що живуть у Коломиї.
Носив прізвище Карп”як і Іван Поліціянів. У нього було три сини: старший Микола (недавно помер) носив жіноче прізвище –Бондаренко, у середущого Славка
одні дочки, зате в молодшого Дмитра два сини, правда, обидва вони живуть у Киє-.
ві. А Дмитрові я завдячую тим, що він перший прочитав мої спроби викласти спогади на папері й не тільки мене не висміяв, але й підтримав.
Ще були брати Людвінині – Іван та Михайло. Іванів син Володимир (також недавно помер) проживав у Коломиї. Носили прізвище Карп”як і Юрашеві на Кореї, там одні жінки, та Калинині на Матієві – їх було два брати, один з них десь давно виїхав з села, а другий Іван жив у Кутах.
І хоч Карп”якам нема переводу, та в рідному селі їх скоро не буде.

Писати про село Микитинці, мабуть, багатьом спадало на думку. Окремою книжкою видано спогади, що їх написав Маркіян Сав”юк. Я, ще навчаючись у середній школі, ходив до його батька Федора Сав”юка. Але тепер не хочу повторювати ті його банальні слова, що був поміщик (дідич) Микита і звідти пішла назва села. Можливо, це і так, хто його знає. Якби ще в архівах покопатися, але в яких – австрійських, польських, німецьких чи радянських? Не думаю, що там можна багато знайти. Я одного разу звернувся в Коломийський архів, і мені ввічливо відповіли, що архів згорів і документи збереглися тільки післявоєнні.
Але що село давне, то, мабуть, правда. Є легенда про те, що під час татаро-монгольської навали один селянин повів усіх людей через зарваницю у городище і таким чином врятував від неволі. Люди вигукували, що Іван спас, і назвали село Іспас. А села Пістинь і Уторопи вже були, бо там варили сіль і возили до Коломоя. Так, якщо була вже Коломия, Іспас, Пістинь, то цілком імовірно, що було й село Микитинці. Може, один Микита там поселився, може, з гір прийшло плем”я карпів, але, так чи інакше, будемо вважати, що село утворилось одночасно з сусідніми селами.
Село мало і має свої традиції, мало і має своїх великих людей. Чи мало воно своїх депутатів у Відні – не знаю, ніде про це не читав, а от що вихідці з села ставали вченими, лікарями, учителями та юристами – це правда. Хто саме, я не переймався цим питанням, хоч може і треба було б.
Дуже інтелігентною родиною буля сім”я згаданого вже Федора Сав”юка – його сини були лікарями та вчителями. А внуки –сини Маркіяна Сав”юка - стали знаними бізнесменами в Україні. Та не тільки вони – в Києві успішно працює внук Івана Рибака, що працював учителем фізкультури, дочка Івана Кривчишиного з Воронця є знаним лікарем у столиці.
Дочка Дмитра Ганцяка Людмила з чоловіком Павлом працюють лікарями в санаторії, сини вже згаданого мною Дмитра Карп”яка ( Поліціянового) працюють журналістами, один з них на радіо Бі-Бі-Сі, другий на музичній радіостудії, та й моя дочка Олександра працює в посольстві США в Києві.
Частина людей виїхала в Росію і там на великих посадах. Так, Михайло Якібчук працює керівником великої нафтової компанії зі своїм братом Іваном, а їхній родич Василь Томин також працює якимось керівником у Росії і працевлаштовує багатьох людей з села.
Я всього знати не можу і був би дуже радий, якби хтось ґрунтовно взявся за це й описав не тільки історію села , але й біографічні дані визначних людей – вихідців з села. Я ж пишу тільки те, що знаю, це мої особисті спогади.
Родини Бойків – Василя та Петра. Один син Василя був суддею, а другий лікарем. Один син Петра все життя керував лісозаготівельною галуззю в горах, а про другого знаю мало, бо виїхав з села.
Ще можливе таке, що я , згадуючи синів, не згадую дочок. А це тому тільки,
що моя пам”ять не безмежна.
Найбільші ґазди на селі колись були Чінькалові. Василь Чінькалів (Братівник) мав полонину, Петро жив на Матієві. Старша дочка Анна вчителювала в сільській школі, молодша Марія була моєю однокласницею, а син Василь - авіатором. Були ще брати, але я про них нічого не знаю.
Біля Петра жив Петро Гасюк (Макіїв), старший син якого Василь був учителем музики, молодший Юрко проживав у Коломиї і працював на металозаводі.
На долинах жила велика родина Слюсарчукових. Син Михайло (доводиться тестем моєму братові Славкові) жив на Воронці й фірманив у колгоспі. За Василя я розповів, бо він був чоловіком тети Олени. Дмитро – функціонер комуністичної партії, Юрко був одним з колгоспних керівників.
Напроти них жив Дмитро Йванків – його єдиний син Василь моїх років помер молодим. Дмитро був жонатий з одною із сестер з родини Андрійшевих, близьких родичів мого діда Юрка.
Друга її сестра була дружиною Петра Сенчука, що жив на Горішнім куті. Він був багатою людиною і перший у селі, що мав автомашину „Волга”. Він був бездітним та дуже хотів мене всиновити, але мама не віддала мене, хоч і було дуже тяжко.
Ще одна сестра мала сина Петра Вандича, але всі звали його Доциним. Це був дуже добрий чоловікё. Він деякий час працював лісником у Камарі, і я з ним спілкувався. Його мама потім жила з Іваном Томиним (Менниковим), що був великим спеціалістом від млинів. Мабуть, тому всю родину звали Менниковими. Дмитро і Марія з них жили на Кореї , а Василь біля канцелярії. Його два сини Михайло (Вусатий) та Дмитро (Ара) живуть у селі.
У сусідстві з Доцею жив Василь Козлан (Семенів), що працював директором школи і приймав мене, шестирічного, в перший клас. Там тепер живе його син Юрко, що ремонтує старі „Волги”.
На границі з Пістинем жив Василь Братівник (Будзків), що воював з моїм батьком, але залишився живим. Його дочки живуть у Коломиї.
На Верхньому куті також жила родина Вандичів (Петрушкових). У них було три сини: Іван, Юрко та Василь. Живим залишився і проживає в селі тільки Юрко, а Василь, Іван і навіть його син Михайло, мій ровесник, померли.
Слід згадати і Костя Ганцяка, що працював у колгоспі шофером на „газоні”. Цю машину не раз ждали микитинські люди на перехресті в Пістині, щоб доїхати додому. Цією м ашиною їздили самодіяльні артисти села ставити п”єси та концерти у всі навколишні села. Та що казати, це була одна така машина на село.
Великими трудівниками славилася родина Онофрія Пліхтяка (Марійчиного), син його Іван доводився мені тестем, а другий Василь (тестів брат) повернувся в село інвалідом без ноги і все життя працював у сільській кооперативі. Це був один магазин на село, з другого боку магазину було два класи школи, де і я вчився. Діти на перерві бігли в магазин, щоб на якусь копійчину купити цукерки, і не було чути від нього злого слова. Крім того, йому ще треба було йти до бочки і наливати плящини з нафтою ( гасом), яким світили вечорами. Він з дружиною Анною виховали двох синів і дочку. Дочка Марія живе в селі, старший син Микола,
оженивши сина, проживає в Косові, а молодший Степан, талановитий художник, проживає у Львові, також маючи одного сина.
Про такого трудівника, як мій тесть Іван Пліхтяк, треба всім розповісти. Ще хлопцем у 17 років його забрали на роботи до Німеччини. Три роки працював у бауера, а коли підійшли радянські війська, його звідти забрали прямо на фронт. На його долю припало і воювати, і ще служити в армії. Його навіть везли на радянсько-японську війну, але завернули, бо Японія після американських атомних бомб капіталювала. Повернувшись у село, він женився з Параскою Гарасимовою і з того часу до самої смерті працював як віл. Він почав будуватися і все майже дерево на хату наносив на плечах, всі дошки, які були потрібні, були нарізані ними з тещею трацькою пилою. Молодим важко навіть уявити, як можна різати дошки вручну, але це так і було. Стовбур деревини закочувалось і укріплялося на спеціальному приспособленні таким чином, що одна людина стояла на цьому стовбурі, а інша під стовбуром і величезною пилою з двома ручками ці люди робили сотні й тисячі рухів вниз- угору. А ще обоє працювали на фермі – вона дояркою, а він тваринником, підвозив корми та щоліта літував на полонині. І при тому мусили обробляти город, бо не було б що їсти. Так було все життя, і хоч він не курив і не пив, але тяжка праця далася взнаки і після хвороби він помер. Вони виростили чотири дочки: старша Анна – моя дружина, Марія вийшла заміж за Василя Якібчука з родини Линишиних, побудували хату й живуть у селі, подруживши двох дочок, Валю і Галю.

Дочка Галина вийшла другий раз заміж за Василя Гриніва, має одну дочку Іванку і проживає в батьківській хаті.
А наймолодшу Світлану віддали на виховання сестрі Параски Анні, що була за Юрком Атаманюком (Балановим), вони бездітні. Світлана вийшла заміж за Михайла Козлана (Романового з Павлишиних), побудували хату і мають двоє дітей, Назара і Мирославу, яких також подружили.
Тестева сестра Параска була заміжня за Юрком Рибаком (паламарем) і жила на Мочерах. А з двоюрідних його родиною були Ткачукові, що жили на Рівнях, та Юринові (Микитюки), що жили на Воронці.
На Воронці жив і Іван Петрисків (Братівник) – батько моєї свахи Параски. У них також була велика родина. Крім Параски, на Верхньому куті в сусідстві з Параскою живе Анна, що все життя пропрацювала вчителькою. Ще одна сестра Марія, що живе в Косові , вдова по Володі Атаманюкові, та син Василь, що жив у Лолині. З Петрискових на Матієві жив брат Івана- Андрій, а другий брат Михайло жив під лазами на Березовах.
Велика родина була і в Онофрія Семенового, що жив на шляху, він мав багато дочок, а самий був безвідмовним сільським ветеринаром.
Семенових також було багато: Дмитро жив на Кореї, звали Мириком, Михайло над скалою і був олійником, а Петра Семенового я не знав, зате знав його сина Василя, що працював у Львові на залізниці й постійно приїздив у село в залізничній формі, та сестру Марію, що жила коло самої церкви, була заміжня за Федорічком (Григоришиним) і мали дуже забіякуватого сина Василя та дочку Нусю.
Ще на долішньому куті жила Марія Семенова, що мала дочку Анну, старшу за мене. Згадую і Юрчишиних – Миколу та Івана. Микола був на війні ранений у легені й постійно кашляв, а Іван був бездітним..
Коло Івана жив Ницвіста – Василь Григоришин, що мав багато дітей і, щоб їх прогодувати, був вимушений варити самогонку і продавати її в сусідніх селах. За гоніння самогонки можна були загриміти до криміналу, але в нього жив фінагент
Гордій, що мав синій ніс і, сам любивши випити, покривав його.
На царині жив Юрко Палагнин (Козаків), що працював деякий час головою сільської ради, а коли сільську раду скоротили, то фірманом у колгоспі та мав три дочки. Взагалі Козакових було багато. Тато їхній жив на Кривобродах. Про Івана, його брата, я вже згадував. Дмитро, другий брат, повернувся з війни без ноги і ходив на культі. Його дружина не могла мати дітей, тому він з нею розвівся й оженився з Марією Ілька Костевого, яка мала вже свого хлопця, але родила ще йому дочку. Тепер ця дочка живе в Празі.
Ще один брат Василь, оженившись з Оленою Гарасимовою, побудував хату на Кореї, де й проживає. Вони мають двох синів, що також побудувалися і живуть у селі. Микола Козаків жив у Коломиї.
Брати Микола та Ілько Якібчуки (Грицеві). Микола мав трьох синів: Василя, Дмитра та Михайла. З Ількових потомків у батьківській хаті в селі проживає внук його Дмитро.
Якібчук писався і Міханько, що мав за рікою біля нас ґрунт. Він мав двох синів, Василя та Дмитра. Василь вважався в селі поважним чоловіком, був повним, хоч хворів легенями. Йому належить крилатий вислів: „ Потрохи, а враз”. Синів не мав. Одна з його дочок вийшла заміж за Микитюка, мого ровесника, та про це потім.
Дмитро мав три дочки та два сини. Був жонатий з дочкою Михайла Ганцяка .
Був при владі, працював бригадиром та польовим. У селі проживають дві його дочки, Анна та Марія, ще одна дочка Славка вийшла заміж і живе в Кутах, а сини Василь та Михайло живуть у Коломиї.
Якібчуки жили на Сафатовій долині. Очевидно, так назвали її тому, що там жили родини Сафатових. Сафатко жив над рікою. Він постійно насаджував луги і був великий любитель ловити рибу саком та локаткою.
Напроти нього була хатчина старого Николашка, до якого ми нишком з Юрком-колегою повертали закурити.
Там біля нього поставив хату Юрко Атаманюк (Баланів), що женився з тещиною сестрою Анною Гарасимовою. Він доводився моїй дружині хрещеним батьком ( нанашком), і після того як я женився, ми часто спілкувалися.
Далі вниз по вуличці жили Василь Кашелюк (Пітришин) , Василь Зондюк (Казів) і Андрій Ориняк (Гнатів).
Понад ріку вела стежка до Юрка Гаврилюка. Він деякий час сидів у тюрмі й коли повернувся, ми малими підстерігали його , коли він ітиме купатися, щоб подивитися на наколки, якими було вкрите його тіло. Пізніше він розлучився з жінкою, оженився з Доцею Луневою з Кореї, перевіз хату та побудував її за рікою.
Тут над берегом, який називали Пазунюковим, і жив Юрко Пазунюків з дочкою Параскою та зятем Василем (Леся Левіцького). Дід був дуже цікавою людиною. Пастушивши на пастівнику, він любив розповідати нам про те, як він воював в австрійській армії в першу світову, як потрапив у полон в Італію (Ниталію). Дотепер жалію, що нічого з тієї розповіді не записав. З ним були і курйозні випадки – він не завжди защіпав штани, що трималися на паску, і коли йому казали: „Вуйку, защепіть сподні”, відповідав: „Та там ще щось є”. Він мав на увазі кальсони, але люди сміялися, бо не завжди вони були.
З ним у сусідстві жив Федір Копецький, а через городи жив Никола Гаврилюк, що любив грати на сопілці. У Юрка Гаврилюка була сестра Параска, що жила неподалік і мала сина Михайла, якого ми дражнили „шупенником” через те , мабуть, що любив кричати:”Мамо, дайте шупені”. Старший за мене на 5 років, він
часто приходив до нас гратися, бо мій брат Дмитро ровесник йому. Він чомусь
додумався звабити Николи Гаврилюкового дочку Ольку, що була розумово недорозвинутою і часто показувала свої принади хлопцям, вона народила красиву і розумну дочку, яка тепер з чоловіком проживає в батьківському домі.
А Михайло зі встиду десь виїхав на схід, а недавно помер.
На шляху жив Василь Ориняк (Гнатів). В нього було 5 дітей – Марія, Юрко, Дмитро, Славко і Анна. Марія жила напроти батьківської хати. Юрко помер раніше. Дмитро був актором у театрі й живе в Івано-Франківську. Славко, вийшовши на пенсію, повернувся в село та живе в оселі Василя Будзкового. Анна , вийшовши заміж за Миколу Менникового, перебудували батьківську хату, після смерті Миколи поїхала до Італії.
Напроти Гнатових був Іванчишин город. Катерина Іванчишина вийшла заміж за Івана Рибака, якого називали Рибачком. Рибачок був шевцем, шив непогані чоботи. Вони мали сина Дмитра, що живе в Ковалівці, та п”ять дочок. У селі живе Оксана, вдова по Михайлові Вандичу, та Параска , що вийшла заміж за хлопця з Тернополя Чистуха, який і завів рід Чистухів у Микитинцях.
На другому кінці городу жив Василь Долішняк (Іванчишин), який мав пасіку та доглядав за ставками. В них з дружиною було три сини і дочка. Старший Іван, з яким я спілкувався, працював директором металозаводу до виходу на пенсію. Наші дівчата малими дружили, Іван вже і внучку подружив. Всі вони живуть у Коломиї. В селі живе Славко та приїжджає до батьківської хати Василь, що працює в Коломиї лікарем.
Велика колись була родина Левіцьких. Я знав тільки Дмитра, що жив за рікою, а решту знав тільки вже їхніх дітей. У маленькій хатині на границі зі Спасом жив Іван Леся Левіцького з дружиною Полагною. Він працював у шахті на Ковалівці, мав двоє дітей, Михайла і Марію, з якими ми гралися під Ліщишиною скалою. Коли померла Полагна, Іван взяв собі за дружину Адамиху, що жила в сусідстві з Миколою Ганцяком. Адамиха куховарила по весіллях і дуже любила дітей. Відтоді Михайла та Марію, Іванових дітей, стали звати Адамишиними. Михайло побудував хату на батьківському місці й нещодавно помер. А Марія вийшла заміж за Якібчука Миколу (Василя Петрового). Вони подружили дітей, живуть у селі.
Там же на границі жила і сестра Іванова –Анна, що мала одного сина Василя Табахарника, що його також немає в живих.
За брата Іванового Василя, я вже сказав, що він жив у Юрка Пазунюка.
Ще одна сестра Катерина вийшла за Івана Максимкового, що був без руки, жили вони над рікою.
Були два брати Андрій та Михайло (Параски Левіцької). Андрій жив у центрі біля клубу з Марією Слюсарчуковою, а Михайло у вуличці над берегом, в одній хаті через стіну з Кацадивком ( Дмитром Гасюком) і працював у колгоспі фірманом.
Неподалік жили сини Михайла Левіцького, яких ще називали Масиними: Дмитро та Славко.
Дмитро був активістом, накульгував на ногу , працював то бригадиром у колгоспі , то польовим ,та все їздив на сивій кобилі. Любили розповідати, що одного разу він під хмельком замість кобили сів на плота, зробленого з тонких жердин, що їх називають воринням, та батогом поганяв «коня», тоді як кінь був прив”язаний до цього плота. Брат його Славко, трохи старший за мене , на відміну від Дмитра був поміркованим. Замолоду ми часто спілкувалися.
Слід ще сказати про синів Марії Масиної: Миколу , Івана та Степана. Жили вони на
царині в невеликій хатині. Мама їх виховувала сама, але любила трохи випити.
Микола рано женився, жив у Трачі. Івана розірвала граната. Степан, що ходив зі мною до школи, помер молодим. Не знаю, чи ще стоїть хата на царинах.
Тут же, на Долішньому куті, самотньо жив старший, але ще жилавий чоловік Василь Гаврилюк. Він ставив хати та переробляв верхи на хатах. Його дружина з дітьми жила на шляху, напроти коперативи. Дітей було багато, я запам”ятав Івана, Михайла, Семена, Юрка, Дмитра і двох дочок, імені яких не запам”ятав. Хлопці були як орли – здорові, красиві, розумні, та трагічно склалася їхня доля, молодими померли Дмитро, Юрко і Семен. Михайло останній час жив у Косові.
Згадую Никольця – цього чоловіка інакше не називали, – він був дивакуватий. Стовбури ранніх черешень він або обв”язував колючим дротом, або ж обмазував нечистотами, але хлопці все одно вилазили на них. У нього були три дочки: старша Марія була дружиною режисера Чернівецького телебачення Василя Селезінки, дві молодші, Олена і Параска, з якою я ходив до школи, виїхали до Америки.
У сусідстві з ним жив Міхась, один син його Іван Рибак працював у школі вчителем фізкультури. Іванів син Петро працює директором школи, а внук у Києві, я вже це писав.
За ним жив Дмитро Козлан (Базишин), з яким у мене склалися добрі стосунки , бо, по-перше, він працював бібліотекарем, а книжки я любив; по-друге, він був мисливцем та рибалкою, що я також люблю, а тому тему для розмови ми легко знаходили. А ще він переймався влаштуванням пам”ятника загиблим, де є фотографія мого батька. Правда, кажуть, що він приклав руку разом з Попазовим ( заступником голови району) до закриття церкви та знищення всіх пам”ятних хрестів села. Та нехай Бог йому буде суддею.
Довго парубкував, завідуючи клубом, Микола Федора Лукинового. Я також з ним спілкувався, хоч він і старший за мене. Його брат Василь жив напроти Дмитра Козлана.
Над скалою недалеко від олійниці жили наші родичі Ілько та Параска Потоцькі. Ількова дружина Анна була дочкою Петра Білюкового. В них був син-одинак Славко, трохи старший за мене, але ми разом парубкували. Я доводжусь хрещеним батьком його дочці Марії, що вийшла заміж за Миколу Сав”юка. ЇЇ інакше не називають, як Марія Потоцька. Так як називали її діда Ілька. А Ількова сестра Параска мала одну дочку, яка давно виїхала з села.
З ними в сусідстві, також над скалою, жила Шьонкалиха, в якої були син і дочка. Син Василь живе в Коломиї, а в селі славився гарним хлопцем, але задиракою- ні одна бійка не обходилась без його участі. Ми час від часу зустрічаємося в Коломиї, але в село він не приїздить, а городом і старою хатою опікується його сестра.
Цілий куток на Воронці належав Шинкаруковим, тільки найстарший Лесь
жив на Кореї і я його не знав, як і не знав Василя та Юрка, а запам”ятав Михайла, що фірманив трохи в колгоспі, а потім передав коні своєму синові Василеві. Я був знайомий з їхніми дітьми, зокрема дружив деякий час з Василем Івана Шинкарука, поки він не виїхав. Добрі стосунки в мене склалися з Іваном Юрка Шинкарука з того часу, як я працював у лісі. Це була добра людина, хоч і балагур, любив з когось посміятись, але й не сердився, коли з нього сміялися. Він постійно тримав коні, якими в лісі працював. Вони з дружиною виховали четверо дітей, троє з яких проживають у селі. А в Михайла Шинкарука сина Василя є два
сини і дочка. Один син живе у Спасі, а другий у Коломиї. Ще один Василь Шинка рук (Параски Рибачкової) живе неподалік на Воронці.
На Мочерах жив Лесь Пантелин (Федорчук), ще коли Лесь Копецький був головою колгоспу, а він був бригадиром. У нього було два сини і дві дочки. Старший син Дмитро виїхав до Канева, молодший Василь ходив зі мною до школи, також не живе в селі, дочка Анна живе в Косові, тільки Марія живе в селі.
З родини Вандичів пам”ятаю старого Василя Вандича, що жив на Долішньому куті й мав двох синів і двох дочок, яких я добре знав. По-перше тому, що Параска була заміжня за моїм двоюрідним братом Іваном Федора Копецького, Анна - за Штефаном Якібчуком (з Петришиних), про їхніх синів, що зробили собі кар”єру в Росії, я вже писав. По-друге, Федір Вандич був моїм учителем у Спаській середній школі, а Василь Вандич працював у горах на лісозаготівлях. Федорів син Василь проживає в селі. А з Василевих трьох синів один живе в Коломий, другий у селі, а нещодавно третій трагічно загинув.
З великої родини Юлининих насамперед згадую діда Василя Юлининого, але про нього напишу нижче. А тепер про жіночу бабу Марію, Петриху Гарасимову. Вона померла пізніше від чоловіка, жила сама та відвідувала по черзі своїх доньок. Мою тещу Параску на шляху, Анну Баланиху на долинах та Олену, що живе недалеко від неї. Але, мабуть, найбільше я можу описати Івана Юлининого(Гасюка), що жив на Долішнім куті. Розказували, що Іван спочатку женився з багачкою, що була за нього старша, а коли та померла, то взяв дівку й мав з нею багато дітей: Анну, Параску, Олену, Катерину, Михайла, Івана, Юрка й Василя. Ще про нього розказували, що хоч був і багатий, та дуже скупий. Він в одній кишені носив добрий тютюн, який сам курив, а в другій кишені гірший на той випадок, як хтось попросить, і при цьому не гребував попросити:”Дай на поперечку.” Коли ці діти виросли, то були дуже дружні, любили разом сходитись, набуватись, поспівати. Багато людей їм по- доброму заздрили.
До них придались і зяті: Петро, що женився з Катериною, та Гриць, що женився з Параскою. Вони обидва побудували собі один будинок, в якому прожили все життя без видимих сварок.
Анна й Олена вийшли заміж у Микитинцях, але, треба визнати, не зовсім вдало. Аннин чоловік Андрій дуже вже любив поговорити та вгадувати погоду, а другий не вмів до ладу десять овець порахувати, а все починав:”Ага, біла є”. Та все одної не ставало.
Михайло загинув на війні. Іван також втратив ногу, але вивчився в Львові на шевця і, одружившись зі львів”янкою Люсею, жив у Львові. Одного разу, гостюючи в селі, її післали подивитись, як поводиться корова, що мала отелитися. Коли Люся побачила, що корова лягла, вона з криком побігла до Івана:”Іване, Іване, корова сіла!”. Для сільських жителів було сміху надовго.
Юрко також жив у Коломиї, і ми час від часу спілкувалися. Та найбільше я дружив з наймолодшим Василем. А почалося все з того, що він кинув у мене камінцем і попав у склянку з гасом, який я ніс з коперативи. Склянка розбилася, я страшно плакав і його ненавидів. Ми подружилися вже пізніше, коли одночасно перебували в Києві. Василь живе в селі, працює на господарстві, має двох дорослих синів.
Одна з Івана Юлининого сестер була заміжня за Глодовим. Вони жили над рікою і хоч постійно насаджували верби в лугах, які довго оберігали берег від розмивання водою при повені, в 1954 році ріка підступила
під хату. Я його дуже добре запам”ятав, як він сивий, вусатий, майже сліпий постійно ходив понад берег. Глодова була повною жінкою, і коли хтось поправлявся, то говорили, що дивись, бо буде живіт, як у Глодової. Його син Михайло мусив хату перенести в глибину городу і там тепер живе його син Василь Глодовий, напрочуд подібний на свого діда.
Біля мого тестя жила Анна Николи Юлининого, що вийшла за Юрка Никольитиного, діти їхні також живуть у КоломиЇ, як і хлопці Дмитра Николи Юлининого, що живе в Спасі, недалеко від Микитинців.
Ще коротко про діда Василя Юлининого (Козлана), хоч я буду часто ще його згадувати. Його дружину я не знав. Він жив деякий час із тещею Леся Копецького, потім з Івасьинкою. Мав четверо дітей – два сини та дві дочки. Старший Василь був освіченою людиною, працював у Білорусії директором школи і в 1939 році пропав, як багато інших.
Анна двічі виходила заміж. Син від першого чоловіка Михайло Атаманюк живе в селі, а від другого - Василь Козлан (його Павлюсом звали) зі мною ходив до школи , помер молодим.
Параска вийшла заміж за Дмитра Томина (Менникового) і жила на Кореї.
Михайло, наймолодший його син, пройшов усю війну. Вернувся в 1946 році й женився з дружиною свого брата Василя, що повернулася з Білорусії з дочкою Оксаною.
На його весіллі ввечері відбувся бій між вояками УПА та енкаведистами, і хочвоякам вдалося без втрат відійти, на мочерах був вбитий єдиний син Карпінчихи - так називали Марію Дмитра Костевого, Костя сестру і вже вдову по Карпінському -Іван.
Оксана тепер живе в Коломиї, а Михайлова дочка Дарка проживає в Дніпропетровську.
. Невдовзі після весілля Михайло переїхав до Коломиї з сім”єю, де й проживав багато років. Уже в 60 –ті він повернувся і став працювати лісником на тому ж обході, де працював його батько, але не дуже довго, його чомусь захотіли позбутися і скоротили обхід, на якому він працював.
Михайло з моїм братом Дмитром, залучивши учасників війни, в тому числі мого тестя Івана Пліхтяка, багато сил доклали, щоб зберегти будівлю греко-католицької церкви в селі, яку закрили в 1960–х роках. Закрили, дякуючи старанням Дмитра Козлана та Попазова, про яких я вже згадував.
То була клопітка робота, неодноразово доводилося їздити то в область , то в столицю, але будівля була збережена як пам”ятка історії та культури. Хоч і невеликі, але були виділені кошти, за допомою яких, при активній участі багатьох односельців, будівля церкви була збережена та відреставровано купол.
На долинах, недалеко від ріки, була хата Івана Николишиного. Я трохи запам”ятав його дружину, знав його синів. А саме Миколу, що живе в центрі, поблизу церкви. Він все життя попрацював бухгалтером у колгоспі. Добре знав Михайла, якого називали Гоянюків. Цей низенький худорлявий чоловік все життя працював у Ковалівці на шахті. Після смерті дружини він не здавався – обробляв город, тримав корову, свинку, курей. Я неодноразово його бачив на городі зі стільчиком, як він полов бур”яни, бо спина не згиналася .
Я, вже одержавши на Березовах город, на перших порах залишав у нього городні інструменти, дуже любив з ним погомоніти. Небіжчик любив розпові-
дати про мого вуйка Василя, про свою роботу на шахті в Ковалівці. В нього бу-
ли два сини та дочка. Старший син Юрко, досить освічений інженер, десятки років поневірявся по просторах Росіїї, спився, розвівся з дружиною та залишивши там сім”ю, повернувся з кволим здоров”ям до старенького батька. Молодший Василь, маючи хист художника й розійшовшись з дружиною, також жив з батьком. Але коли старенького не стало, все стало занепадати. А незабаром один за другим померли і вони обидва. Тепер батьківську хату підтримує дочка Анна, що проживає в Києві.
Крім Миколи і Михайла, на батьківському місці жив Василь, що колись працював з моїм братом Славком у лісі та сувенірному цеху. Єдина його дочка Марія вийшла заміж за двоюрідного брата моєї дружини Миколу Пліхтяка. Вони живуть у Косові, але приїжджають доглядати свою маму в село.
Трохи ближче до ріки стоїть ще хата Варвари Їливої (так її називали), або Михайла Кашелюка (Пітришиного). В них був один син Іван. Неординарна це була людина, і неоднозначної думки про нього в селі. Але це був надзвичайно добра, просто чудова людина, хоч і баламут.
Він був за мене старший на 10 років, але мусив пастушити на пастівнику. Я не забуду цю цікаву картинку: Іван, ледь не дорослий, уже закінчив школу кіномеханіків і крутив у селі кіно, а на пастівнику лежав і про щось мріяв; хлопці, один корову завертає, другий п”яти скобоче, а ще інший мухи відганяє, бо, можливо, ввечері пустить у кіно. Грошей у нас ні в кого не було, а подивитись „Чапаєва”, „Тарзана” чи „Бродягу” страшно хотілося. Кіномеханіки, правда, практикували за сеанс по два курячих яйця. Але часто і яєць не було, тоді декотрі хлопці займали вакантне місце надворі під вікном і дивились картину крізь нещільні штори. Трохи пізніше Іван став директором Косівського будинку культури.
Та найбільше він себе проявив на сувенірах. Він швидко скумекав, що можна багато грошей заробити на цьому, і став їздити по всьому Союзу, укладати умови на поставку різного ґатунку кустарних виробів, що практично поповнювали склади, а продавались лиш частково. Характерно, що він не сам тільки збагатився, але й допоміг збагатитись дуже багатьом односельцям. То вже пізніше стали масово робити так звані сувеніри майже всі.
Іван не був скупим, в нього гроші як приходили, так і відходили. Він міг замовити стіл на 20-30 персон і сам розрахуватися. Одного разу запросив і мене в ресторан, і я на свої очі побачив там знайомі обличчя з міліції, прокуратури, з інших установ. Випити й попоїсти в ресторані на дурняк охочих було багато.
Він женився з Надею, що працювала піонервожатою в селі, побудував хату в Косові. В них народились дві дочки. Та недовго так було. Івана заарештували. І хоч нічого йому не довели, але „друзі” від нього відвернулися, гроші розійшлися на чиновників, і через те, мабуть, відвернулась і дружина.
Насамкінець Іван повертається в батьківську хату в село (батьки вже померли) і проживає в самотності, а невдовзі помирає від страшної недуги.
Там на долинах жив Ілько Костів, син якого Микола десь виїхав, а в старій хаті проживає його внучка. А через дорогу дід і бабка Камінські – бабка також пастушила і була свідком, як я „загубив” корови, та постійно мене дражнила:”Ма, коровів нема”. Одна їхня дочка Олена подружилась з Василем Ботнарем (молдаваном), якого всі в селі поважали. Він спочатку працював у лісі, потім у торгівлі. Я також з ним спілкувався, незважаючи на різницю в роках. Познайомились з ним, коли разом працювали в Микитинецькому лісі, а потім продовжували спілкуватися. Завжди знаходили тему для розмови.
Хочу згадати і сім”ю Долішняка, хата якого стояла неподалік. Особливо мені в”ївся їхній пес, що ні разу, мабуть, не пропустив, щоби не вчепитися в литку. Тепер там ніхто не живе, хату доглядає дочка Олена, що живе в Пістині, а молодша, Марія, померла молодою.
Напроти нього Юрко Рибак, якого інакше не називали, як Юро. Біля його хати була здоровенна грушка, і ми повертали зі школи збирати груші, незважаючи на Долішнякового пса.
Юро мав сильний голос, його завжди запрошували на скиртування сіна чи соломи. Його «П Е Р Е В Е Р Т А Й!» було далеко чути. А ще казали, якщо він наїсться фасолі, пукне – то лямпа гасла. Його старший син Микола жив з Пазунючкою, а молодший Михайло дружив з нами. Потім він оженився та жив на Рівнях. Загинув трагічно. Хата їхня була вже дуже стара, і Марія, його дочка, поставила не велику другу хату поруч, де тепер живе внук Юрко.
Можна було б і згадати сім”ї, що жили на долинах: Юречкових, Ференцевих, Мандрикових та інших, але ж усіх не згадаєш.
Та Линишиних(Якібчуків) мушу згадати. Їх було три брати. Василь жив на Кореї з Анною Николушевою, а Микола та Юрко жили з сім”ями в одній хаті через стіну. Вони обидва були учасниками війни. Юрко нас, хлопців, постійно підстригав на машинці, тож нас там збиралося трохи не десяток. Старший син Юрка Микола був моїм ровесником, ми хоч разом до школи не ходили, але постійно один другого звали ровесниками ( жаль, і його вже немає).
Юрків брат Микола був грибником, і я його ще малим запам”ятав. Старший його син Василь доводиться мені швагром, він женився з сестрою моєї жінки Марією. Побудував хату, працював кіномеханіком, має сильний голос і на відправах служить дяком. Брат його Дмитро оженився з Марією Адамишиною (внучкою Івана Леся Левіцького).
Хочу згадати ще одного ровесника, що народився глухонімим – Дмитра (Безпалькового). Він живе в Коломиї . А діти вже глухонімими не були. Його мами
брат Петро прославився тим, що, працюючи на місцевій дизельній електростанції, міг вимкнути струм, якщо вчасно не принесуть йому могорича.
Так і проходять мені перед очима сільські люди, яких я знав добре, інших тільки бачив, і хто випливає, про того пишу, а тому в мене немає якоїсь послідовності.
От і зараз згадав Івана Дмитрикового, що жив у вуличці, де живуть Костеві. Він ремонтував годинники, і в кімнаті на всіх стінах були понавішувані оті „колгоспники” – ходики, що не завжди показували одну годину. В кого було більше, як один годинник, то говорили, що в тебе годинників, як у Йвана Дмитрикового. Його син Юрко жив на Верхньому куті, був жонатий з сестрою моєї свахи Анною Іванівною, що працювала вчителькою.
А ще жили в селі родини Грицулиних, Дмитришиних , Максімкових, Зайцевих, Ґаляґових. Ще жила Мосейчучка зі своїми хлопцями. З його сином Дмитром я ще малим зустрічався і дотепер не можу ту зустріч забути: мама дала мені якісь гроші, щоб я приніс ту муку, що видавали на душу по 2 кг, але Дмитро, що був старшим, мене перестрів і гроші відібрав. Добре, що тоді хтось із дорослих
це побачив і заставив його мені ті нещасні гроші вернути. Дмитро був з 1940 року, як і мій брат Дмитро. Тепер у селі проживають його син Петро та дочка. Вони побудували великі хати на Горішному куті. Там же жив і Василь Мосейчуків .
А ще жив на Березовах Михайло Гаврилюк (Оленчин). Він дуже любив їздити на лижах, і не було берега в селі, з якого б він не з”їжджав. Він також виїхав на Донбас і там помер.
На долішньому куті жила Кайданючка (Федорчук) з дочкою Оленою та сином Іваном. З ним ми дружили під час служби в армії, бо служили недалеко один від одного і частенько зустрічались. Олена ж, вийшовши заміж за Миколу з села Шешорів, довший час торгувала в магазині. Оце згадав, як вона виходила заміж, то до брата Славка повернув Дмитро (його прозивали Архипом), щоб іти разом на весілля. Мама, як звичайно, Славка наказувала, щоб себе добре поводив. На те Архип іронічно зауважив, що його мама наказувала, щоб він не впав у скалу. Що цікаво, тієї ночі Архип ішов до Параски Макієшиної і справді впав з Ліщишиної скали, зловився за камінь та волав по допомогу. Ще один момент. Коли Олена померла, Микола, її чоловік, став випивати, і частіше всього зі старим Іванюком та лісником, що його звали Паращьик. Як добре вип”ють, то заспівають:”Тримаймося кола, старий Йванюк, Паращьик, шешорський Никола”. Ці слова і тепер повторюють, хоч нікого з них уже немає.
А ще старий Іванюк казав:”Як минемо Спас, то поцілуйте десь нас”, натякаючи на те, що колись спаські розбишаки перестрівали микитинецьких торбешників (що йшли чи їхали з коломийського базару) і могли набити їх.
Іванюк, як і інші, все життя відпрацював на шахті в Ковалівці. Його дружина трагічно закінчила життя, і на старості літ він любив трохи випити, та незважаючи на те мав неабиякий авторитет у селі. Син його Микола – мій ровесник і колега. Його в своїх спогадах я ще не раз згадаю. Він проживав у Сопові. Дочка Марія вийшла заміж за Миколу Гоянюка, і вони жили в крайній від Спаса хаті, що самі побудували. Їхній старший син Василь оженився з дочкою брата Дмитра Оксаною,вони живуть там, де колись жив Іванюк. Обидвоє учителі, виховують двох дітей Івана та Уляну.
І нарешті, Ліщиха, хата якої стояла над скалою і на її честь і названа Ліщишиною скалою. Це була довга стара хата з присьбою, вкрита червоною черепицею. Я її ще пам”ятаю, та краще все- таки пам”ятаю її сина Михайла, що також воював і не мав на руках пальців. Син його Юрко та дочка Анна, подружившись, побудували поруч гарні будинки і живуть там же.
З цієї скали вже добре видно Корею. Чому цей куток села за рікою був названий Кореєю? Та , мабуть тому, що нагадував півострів. Річка Пістинька омиває його від Шинківського потоку і Циганчиної скали, відбивається від Ліщишиної скали і прямо тече на скалу коло зарваниці.
Коли повінь закидала єдину кладку через ріку, треба було обходити на зарваницю та йти на міст вже на спаській стороні.
Радянська пропаганда тоді трубила : „Корея бореться”, „ Руки геть від Кореї”. Ця пропаганда відчувалася навіть тоді, коли на кутку і радіоточок не було.
З легкої руки Дмитра Менникового і куток назвали Кореєю.


На Кореї тоді жило багато людей. Я вже деяких згадував, а інших постараюся тепер згадати.
Зразу від Циганчиної скали стоїть хата Марії Менникової. Її перший чоловік Лесь Шинкарук помер, а вона виховувала сина Миколу. Багато за неї говорили: щ о вона переховувала євреїв і відбирала в них золото; що за її доносами НКВД ліквідовувало схрони вояків УПА. В 1950-ті роки з нею почав жити Юрко Риндиґевич з Пістині. Якось ми з хлопцями гралися м”ячем на пастівнику, і м”яч скотився до хати. Риндиґевич вийняв з м”яча камеру і не хотів віддавати. Ми гуртом кричали згори :”Віддай душу!” Він довго не хотів віддавати, але ми чимраз настирливіше кричали і йому вже нічого не залишалося. Під їхнім городом пропливала річка і було плесо, і ми, незважаючи на нього, бігали по „сколозрі” під яблуню, що росла над берегом. Там він нас також ганяв, але у воду за нами не ліз. До речі , його прийомний син Николка був на нашому боці. Микола Шинкарук женився з Анною Гнатовою, виростив двох дочок і молодим ще помер.
Дмитро Томин (Менників), я вже його згадував. Він був мельником, любив полювати ( в нього була рушниця), а також частенько любив випити, після чого кричати на жінку. Його всі називали „Братухою”. В них була дочка Марія, що разом з нами пастушила і любила грати з нами в карти. Потім вона вийшла заміж за Василя Григоришина ( Федорічкового), рано стало вдовою і живе в центрі, там, де жив Петро Семенів.
Михайлиха Базишина. Жила в старенькій хаті разом з мамою, яка осліпла. Прожила довго, майже до ста років. Старою я її і запам”ятав. Коли ми пастушили, вона просила нас, хлопців, обстригти їй нігті на ногах. Обрізки акуратно збирала й вкидала до пазухи, пояснюючи, що на тім світі її за нігті запитають. Цікаво, чи питали? У Михайлихи також була яблуня-спасівка, а щоб ми не крали яблука, стелила під яблунею верету, на якій спочивала її мама. Це не допомагало, бо хтось із нас знаходив спосіб підкрастися до яблінки, вилізти і потрусити. Ми швиденько хапали падані яблука, баба кричала не своїм голосом, та ми вже були далеко, в річці. Грішно, але таке було.
Максимко. Оженився з 14- літньою дівчиною. На час мого дитинства мав дорослих дітей: Івана, що повернувся з війни без руки; Марію, яку вивезли за зв”язки з УПА до Сибіру; Михайла, що відслужив в армії та женився в Кривобродах, або як називав це село сам Максимко, в Ріжках. Від Максимкового городу через річку була гребля, частина води збігала в млинівку, а по млинівці вода текла до млина, де рухала великі млинські колеса. Добре пам”ятаю його хату. Хата була відгороджена живоплотом, в якому росла яблуня-сколозря, і я завжди старався бігти в річку чи де-інде попри цю яблінку. Там, правда, понад ровом була стежка, якою люди йшли в ліс, а також на Гуцулівку та Кривоброди. А вся садиба була огороджена плотом, плетеним з вербового гілля, що щорічно він обрізував з верб у лузі.
Від вулиці через млинівку був міст і стояли ворота з перелазом, на якому любив сидіти сам Максимко, що був не проти підсміюватись над перехожими й перекручувати слова. „Олено, дай корові кожушини!”- наказував він жінці, маючи на увазі конюшину, або „Дай псові”- маючи на увазі солі, і таке інше. На сусідів казав не Гарасимові, а Воросимові, Дмитра Левіцького називав паном.... Вони виховували Маріїну дочку Ганнусю, що чомусь звали Параскою, поки Марія не повернулась із заслання. Її батьком був Василь Ганцяк – мамин брат. А Марія повернулася вже в 1950-ті роки з чоловіком Михайлом Борисом. Тепер вона вже повдовіла і живе самотньо в тій же хаті.
Базиха. Жила над самою млинівкою в невеличкій хатині, курила і завжди садила біля хати тютюн. Ще в неї була коза, на якій ми, малі, дозволяли собі їхати верхи. Був такий випадок: чоловік її міг довго сидіти на греблі, курити люльку й дивитись на стругів. Якось він задрімав і впав у воду. Його зразу ж витягли, та перше, що він спитав, тримаючи в зубах люльку, було:” А де моя люлька?”
Тому, напевно,і є поговірка: «Люлька в зубах, а дід люльки шукає». А любили ловити стругів Никола Юрів та Семен Гнатів. Бувало, по цілій днині сиділи в греблі, тільки голі задниці виблискували на сонці, але й стругів ловили.
Ілько Атаманюк (Поціньґлів). Жив у невеличкій хатині з дружиною Марією та дітьми: Михайлом, Юрком, Анною та Ільком. Дітей тоді звали по- вуличному, так, наприклад, цих дітей тоді звали Міхасько, Юрик, Анничка та Илик. Я цю хату добре пам”ятаю, бо ми жили спочатку в сусідстві, через одну Піньищукову хату, і не один раз там гралися. Хата складалася із сіней і кімнати, половина якої займала піч. Плити не було, в печі варили їсти, на печі спали, а дим з печі виходив у сіни через каглу. Щоб трохи затримати тепла, каглу закривали старими веретами. Під стіною від печі стояло дерев’яне ліжко (постіль). На глухій стіні висів образ святого Юрія Побідоносця, що на коні зі списом убиває змія. Під образом був довгий стіл з лавицями, а ще одна лавиця була під вікном. Через цілу кімнату проходили сволоки. Долівка була земляна. В кімнаті було тоді трохи тепло, коли розтоплювали піч. Але це не заважало нам гратися в різні ігри. Тепер цих людей вже немає. Десь ще Ілько живе, але в село не навідується. Михайло, Юрко й Анна померли молодими, а хатина пустує.
За нею стояла хата Леся Ганцякового. В ній жила стара Лисиха, над якою знущалася її дочка Анна, після того як її син Микола загинув. Анна жила зі своїм чоловіком Дмитром Піньищуком, а тому її інакше не називали, як Піньищучка. Вона любила сваритись з сусідами і вміла знаходити гриби. Вони мали дочку Марію, що була замужем за Михайлом Параски Павлишиної, але його так само називали Михайлом Піньищуковим. Він був чемним до роботи, але любив випити та міг і в снігу лежати, а тому швидко пішов з життя, а Марія проживає тепер там з дочкою і зятем, які перебудували хату. Син її Дмитро женився в Пістині, там і живе.
Далі стоїть ще хата, де я народився. Там жили до 1939 року вуйко Іван Ганцяк з тетою Анною Копецькою, а після 1950 року жили тета Анна з сином Дмитром. Я про них уже писав і буду писати далі, бо це мої найближчі родичі.
Вздовж млинівки стоїть декілька хат: Карпінчихи ( Марії Дмитра Костевого), єдиний син якої був вбитий на мочарах коло Василя Юлининого 1946 року. З нею жив Никола Гарасимів, що повернувся з Німеччини. Хата порожня. Хата Дмитра Левіцького, що вважався багачем, бо мав багато моргів поля і лісу, жив з дружиною, за колгоспу фірманив, дітей не мав. Тепер там ніхто не живе.
Хата Дмитра Рибака (Семенового), або як його всі називали, Мирика. Я з ним ходив у ліс по гриби. Він мав дуже широкі й великі ступні, і в селі була приказка: у нього ноги, як у Мирика. Він робив на шахті в Ковалівці й у всьому слухався жінки. Міг прийти до сусіда й сказати:” Мене післала до вас Катерина (його жінка з Макієвих), але я забув чого, то мушу вертатися і спитати її». Вони мали дві дочки і сина. Дочка Марія, старша за мене, була дуже голосною – коли вчила вірш у Стоморгах, то було чути на Кореї. Тому що там були дві дівки, туди часто сходились на вечорниці. А хлопці перед Андреєм робили збитки. У Мирика не було воріт, і цим скористалися збитошні хлопці, перенесли ворота від Максимка і прив”язали Мирикові. Бідолаха вранці не знав що робити і поніс Пініщукові, бо там також не було воріт. А загалом він був також доброю людиною . Марія, його дочка, живе в Пістині, друга Анна десь виїхала, я її судьби не знаю, а син женився з дочкою Василя Міханькового, але молодими померли обидвоє. Там також ніхто не живе, а хату купив Микола Іванюк для свого сина Івана, але він ще там не живе.
За Мириком напроти млина жила Іваниха Паращина. Її чоловіка я не пам”ятаю,а вона жила з сином Михайлом, який потім працював лісником і якого звали не інакше, як Паращьик, та з дочкою Марією, що потім вийшла заміж за Шкрибенька і перейшли жити на Сафатову долину. В Михайла з дружиною Марією ( Онофрія Семенового) були самі дівчата, які живуть окремо, а там вже в новій хаті живе його вдова Марія. Сестра ж його Марія зайшла в тяж у роки війни від російського солдата, тому хлопця, який народився, називали москаликом. Його ім”я Славко, ми часто з ним гралися (він одноліток) і він, на жаль, недавно помер.
За ними була ще маленька хатинка, в якій проживала Марія Гандзина з дочкою Анною. На тому місці переніс хату Юрко Гаврилюк, пізніше жив там Юрків син Іван. Тепер там живе Євдокія Лунева – Юркова дружина.
Там ще була Коваликова хатина, я запам”ятав її через великий кований замок.
Ми любили гратися за млином і часто за хату ховалися, як гралися хованки.
Ковалик пропав безвісти, а його дочку Марію удочерили родичі.
Далі стоїть хата Николушихи, яка прожила найдовше на Кореї. Трохи збоку городу живе її дочка Анна, що була за Василем Линишиним і мала сина Дмитра , що його чомусь звали Николушів. Він оженився в Анною Федора Марійчиного, жили вони на Рівнях. Також помер молодим.
Наперед її хати побудувалися Василь Полагнин (Козаків) з Оленою Гарасимовою. Василь Козаків працював усе своє життя на шахті в Ковалівці, а його дружина Олена (наймолодша дочка Петра Гарасимового) в колгоспі.Два сина їхні побудувались на шляху. Старший Дмитро з дружиною Наталкою вчителюють у Микитинецькій школі, а молодший Василь з дружиною розкрутились, торгуючи в Польщі.
Позаду Николушишиної хати почав був будуватися Юрко Григоришин (Федоріків). Вони з дружиною вже жили там досить довго і мали двоє дітей, але
мусили хату розбирати та перевозити на Сафатову долину і там заново будуватися через річку, що з кожним роком ближче і ближче підступала під його хату. З його сином Василем ми деякий час пастушили разом, але тепер він живе в Коломиї, як і його сестра.
Крайньою над рікою стояла хата Василихи Чінькалової, що після смерті чоловіка вийшла заміж за Білака ( молодшого за неї чоловіка, родом з гірського села Річки), який також мусив хату перетягати подалі від води на город з тієї ж причини. Василиха була старшою дочкою Николи Менникового і звалася Анною. Характерно, що Білак дуже поважав її , постійно приносив ласощі. А ще він запам”ятався тим, що так косити, як він, ніхто не міг. Він завжди цим хвалився , а ще любив хвалитися тим, що його волосся не сивіє. Там нині проживає багатодітна сім”я Білакових родичів.
Посеред городів ще було три невеличкі хати: Марії Юрашевої з дочкою Параскою, старша постійно пасла кози в толоці, а молодша працювала в колгоспі на фермі:, Макіїхи, що після того як їхня хата згоріла, побудувала невелику хатину та жила з сином Миколою Юріяком і дочкою Параскою, та Лунихи, що мала дуже багато дітей, але декотрі роз’їхалися по світу, декотрі повмирали, а тоді там з Лунихою жили дочка Євдокія та наймолодший Штефан. Штефан навіть побудував поруч хату, але його дружина недовго там прожила. Штефан жив одинаком, спився та також ще молодим помер.
Під берегом стояла хата Петра Гарасимового (діда моєї дружини), який з дружиною Марією Юлининою мали трьох дочок та двох синів, про яких я вже розповідав.
На березі жила Іваниха Федорчукова з дочкою Марією, зятем Іваном, якого всі чомусь називали Штучний, і з онуком Михайлом (також Штучним). Це були наші перші сусіди через городець ( клаптик нашого сінокосу).Вони жили в маленькій хатині. Іван Томин (Штучний) робив на Ковалівці, поки йому не поламало ногу в шахті, а бабка писала писанки, які дуже багато людей замовляли перед Великоднем. Мені й тепер перед очима маленькі дзбаночки з розплавленим бджолиним воском, ми тихенько сиділи й дивилися, як бабуся виводила на яйці орнамент.
І, нарешті, найближчий сусід, дідо Юлинин, Василь Козлан, що був лісником у Камарі. Думаю, що першу любов до лісу якраз і він мені прищепив. А ще назавжди запам”яталися його слова, що горілка для розумних людей.
Село Микитинці Косівського району дуже миле і гарне. Посередині села протікає річка з мальовничими лугами, навколо ліси. Але особливо мальовничим мені видається Заріка, або як потім її назвали, Корея. Можливо, тому, що я там народився. .
Цей куточок села настільки гарний, що хочеться писати про нього чимбільше. Як я вже сказав, Пістинька текла попід рипи, попри Циганчину скалу і
Менників город до Максимкового лугу, де річку перегороджувала гребля. Вода часто розривала греблю, її латали – возили з лісу і лугу фашиння, тобто молоді деревця і гілки, привалювали їх камінням. Гребля піднімала рівень води в річці, щоб частина води протікала в млинівку. Далі річка протікала попід Глодового й Іванюків городи до скали в Городищах. На другому боці цієї скали постійно сповзала земля, і тому там назвали зарваницею. Вище від неї була спаська царина. Перед Великоднем співали:” Ой на спаській цариночці горішки трясутсі, дала би вам по писанці – кури не несутсі”. Тут були дві великі поляни – Гелисове і Макієшине, де ми пасли маржину. Навколо полянок росли ліски (ліщина), і це вже був для нас рай, коли в серпні достигали лісові горішки. Та вони й не мали коли достигати, ми їм не давали цього зробити.
Зразу ж за Штучного городом було Штефанове, де ми вже після сінокосу пасли худобу і гралися. Тут росло багато черешень. Черешні росли вздовж Левіцького городу аж до Бавок, а також попри Бавки. Посередині Штефанового росли лози, серед них постійно стояла вода, біля лоз велика черешня, на якій була гойдалка. Зліва від Штефанового починалася спаська царина, а вверх до Камару, малої дубини були Бавки. Їх постійно навесні або восени нарочно підпалювали. А робила це в основному Марія Юрашева, що пасла кози. На вигорілій площі буйно виростали ожини, що так любили її кози, а по-друге, молоді деревця після пожежі всихали, їх вирубували і носили оберемками на паливо.
Справа від бавок розміщався наш головний стадіон – пастівник. Тут відбувалися всі ігри. Посередині пастівника була дорога через Камар з Гуцулівки і Кривобродів, якою возили мливо на муку, а також дрова з лісу. По цій дорозі після великого дощу постійно вимивались рівчачки, які переходили в яр. А за яром біля дороги поставили великий хрест, тож випас за хрестом так і називався – захрестя. За ним був стрімкий Менників берег, що поріс деревами. Він закінчувався скалою, яка називалася Циганчиною тому, що біля самої скали жила циганка з дочкою та ще одною старою циганкою, що не могла ходити, курила люльку й ворожила людям. Навесні вони лопатами копали невеличний город і садили картоплю. Хатинка та цей невеличкий клаптик городу з одного боку, здавалося б, притулився до берега. З другого боку берег безпосередньо обривався в річку, ще з іншого була возова дорога, що через пастівник вела на Гуцулівку та Кривоброди Ми любили дражнити їх:”Під берегом хата, пара корчів мандабурки – циганка чубата”.
Попри скалу і цю хату з Камару витікав Шинківський потік. Чому він так називався, не знаю. Зліва від потоку ділянки називали: Кудельки, Кропивки, Зарви і Бузький ґрунь. Справа: Ямки, Верх і Фиштейка. Справа за потоком, уже на березі, були випаси, що називались нижні, середні і верхні рипи. На верхніх рипах над Воронцем жив колись Безінський, і хоч його вже тоді не було на світі, це місце називали – коло Безінського .Звідси простягнулась дерев”яна дорога до шутрівки над Хімчином. Дерев”яна називалась тому, що заболочені місця мостили деревом.
За спаською цариною та малою дубиною було урочище Перерівщина, або Стоморги. Зліва, від царини, були великі полянки, де ми також інколи виганяли маржину, а справа, від Камару - глибокі яри, порослі буковим лісом. Ліс цей був громадським, поки не віддали його до колгоспу, а потім долучили до Камару. І належав він жителям села: Максимкове, Левіцького, Івана Юлининого, Михайлихи Базишиної, навіть наш був потік. Цей клаптик лісу в видолині розміщений був між Федорьинчиним і смужкою ліса, що належав Іванові Юлининому. Було його
трохи більше одного морга.
Камар за пастівником ділився на малу і велику дубину, які закінчувалися біля трьох кіпців. З одного боку цих кіпців був Камар, з другого –Гуцулівка, з третього- Кривоброди. Дорога попід ліс вела від Кривобродів до тієї ж таки шутрівки і Хімчина.
Ці місця мені дорогі й нині. І я при першій же можливості стараюся там бувати і дуже нудьгую, коли такої можливості немає.
Серед цієї краси,але в грізний час, за 10 днів до офіційного закінчення війни, і народилася третя дитина Параски Ганцяк та Івана Копецького. Десь у цей же час вона отримала посмертну картку, в якій писалося, що Іван Карп”як загинув героїчною смертю в боях з німецько-фашистськими загарбниками і похований у братській могилі під Бреслау. І все, більше нічого. Старшому братові Славкові було 7 років, середущому - 5. От чому мене назвали Іваном, а тепер звуть Іваном Івановичем. Потім мама крізь сльози розповідала, що батька спочатку мобілізували 1941 року. Але червона армія так швидко відступала, що він не дійшов до призовного збірного пункту, повернувся додому і почав будувати хату. Батько також був майстром на всі руки. Він сам вирубав ліс, руками розрівняв землю і сам побудував хату. Вона була невелика, на дві кімнатки і веранду, покрита черепицею. Сам же і виклав піч з плитою в хатчині, але виріхтувати другу кімнату не встиг, восени 1944 року його забрали на війну. Батькова частина стояла десь біля Дністра, в селі Ясенів. Мама відвідала його там востаннє. Я спочатку не розумів, чому мені казали, що я з Ясенова.
Звістку про загибель тата мама зустріла з розпукою , так до кінця і не повірила. Вона запевняла, що тато прийде, що не може він залишити своїх маленьких синочків....
Я не впевнений, що після такого я народився бажаною дитиною. Мама ще дуже довго вірила, що тато таки повернеться – хай калікою, але щоб повернувся.
У куфрі, де зберігалося мамине вбрання на вихід, лежало ще два плюшевих покривала, сувій полотна на сорочки й татова шкіряна куртка, яку ми всі потім по черзі носили. А ще там зберігалися татові листи з фронту. Оті фронтові трикутнички з двома штампами – „солдатскоє письмо безплатноє” та „ провєрєно цензурой”.
Час від часу мама витягувала ці листи і плакала над ними. Мені було дуже шкода мами, і я казав: „ Мамо, не плачте ! Я, як виросту, то так тим арифметанцям дам!” Мені чомусь здавалося, що в усьому винні американці. То нам так говорили, що тепер нашим першим ворогом є Америка. Що вона напала на Корею і на нас нападе. На багатьох парканах чи стодолах великими літерами було написано: „ Руки геть від Кореї”. А оскільки Кореєю називали і наш куток, то не дивно, що мені, маленькому, який щойно навчився говорити, врізалось в пам”ять те, що у всьому винні американці.
Мама гладила мене по голівці та ще дужче голосила. А потім кликала Славка і він читав ті листи. Всі вони починалися зі слів : „ Найдорожча моя Пазунько та мої синочки Славчику і Дмитрику. Ніколи в своїх листах батько не скаржився, що йому там погано, а , навпаки, переживав, як там без нього вони бідують. Те, що кулі літають, кров та смерть кожної хвилини, він не згадував. На листівках, що також були з листами, були танки та літаки, що наздоганяли фріців. Мені було боляче, що тато не згадує у тих листах мене. Я також плакав і казав, що мене батько не любив. І мені довго брати пояснювали, що тато про мене ще не знав, заспокоювали, що мене ще на світі не було, та я довго не міг повірити цьому.
Пізніше, коли вже я навчився читати, я також брав ті потерті вже трикутнички і читав їх ще раз і ще раз.
Але я вже трошки забіг вперед. Повернемось все- таки на декілька років назад, в той 1945-ий, рік радости Перемоги та рік Смутку за мільйонами людей, яких навіки забрала від родини тяжка війна.
Та все ж таки в час, коли літали бомбовози та „істребітєлі”, а навколо все буяло цвітом, з хати Ганцяків випровадили надвір хлопців Славчика та Дмитрика й послали по повитуху –Іваниху Федорчукову. Як згадує тепер брат Славко, що коли вже їм дозволили прийти в хату, то він побачив якесь мале та червоне сотворіння, яке дуже верещало. Мабуть, тому-то на початках мої брати мене і не злюбили, бо, по-перше, мама свою ласку мусила ділити вже на трьох, а по-друге, треба було комусь з них мене доглядати, а насамперед найстаршому Славкові, тоді як хлопці надворі гралися та купалися в річці. Мабуть, і тому він старався немовля нагодувати „храпанниками” та закривати подушкою, щоб не кричало. Але дуже швидко вони мене полюбили, учили ходити й навіть гралися зі мною.
Тому, що я народився на долині, неподалік від млинівки і млина, згадка про це збереглася в пам”яті. А може цей млин зафіксувався в пам”яті через фотографію, на якій вуйко Федір Копецький тримає мене на руках. Федір якраз тоді мельникував у млині, а завідував млином Іван Менників, який, як ніхто, міг накувати на мливо млинські колеса-камені. Крім них там ще мельникували Дмитро Менників та Дмитро Николашків. У мене й тепер перед очима млинівка з мостиком через неї , луги, порослі сірою вільхою, та млин. Млин був обшальований дошками, які знадвору через надмірну вологу подекуди були покриті зеленим мохом. Перед млином завжди стояло декілька підвод з випряженими кіньми, які смачно хрумали овес або сіно. Коли було завізно, то стояло до 10 фір. Ззаду млина були лотоки, на яких вода з млинівки набирала швидкість, розділювалася на три потоки. Два потоки води обертали великі водяні колеса, а третій служив для відводу води, коли колеса треба було зупинити. Всередині всі стіни млина були покриті білою мучною пилюкою. Ця пилюка навіть покривала численне павутиння, яке виглядало так, немовби хтось розвісив мотуззя. А ще там бігали та верещали, також білі від цієї пилюки, великі щурі. І хоча один з Дмитрів і стріляв їх з рушниці, вони не надовго ховалися в шпари. Казали, що щурі бігають „як коні”.
Водяні колеса через спеціальні приводи крутили вже колеса-камені, а на них зі спеціальних кошів сипалося зерно. Товщину помолу здійснювали підніманням одного з каменів. Мука зсипалася через лотки в бочечки- „ґілетки”.
Як тільки навчився я ходити, то постійно тюпав понад млинівку до млина – дуже любив дивитися на спад води, спостерігати на спаді за великими пстругами, які як тіні мелькали в піні води, що падала. А ще ходив до свого ровесника -маскалика, що жив зі своєю бабкою. Разом з ним ми ходили по фіявки в луги, гралися в хованки за млином біля Коваликової хати та йшли до Лунихи слухати патефон. До нас ще приєднувався сусідський хлопець, роком старший за мене – Юрко Поцінґлів, але всі його називали Юриком. Його хата також була нашим місцем ігор. Їх після смерті батька залишилося четверо дітей, які тулилися в одній кімнаті. Ця хата стоїть ще пусткою на Кореї . Ніхто вже в ній не живе, нема кому
там жити – з них залишився тільки наймолодший Ілько, але і він уже не приїздить.
Ще молодими пішли в могилу ці діти, як і багато моїх ровесників та тих хлоп-
ців, що жили на Кореї або приходили гратися.
Так минали перші роки мого життя. В пам”яті моїй залишилися і та черешня коло воріт, і та висока яблуня зі солодкими яблуками, які падали серед саду, і навіть Мирикова апорота, хоч яблука не були смачні, зате дуже великі. І образ Юрія Побідоносця, що вбиває змія, який я бачив у Поцінґлишиній хаті
Проте я не зовсім пам”ятаю, як захворіла мама. А була загроза, що ми залишимося круглими сиротами. Мама лежала при смерті з двохстороннім запалення легень. На той час мало хто виліковувався від цієї хвороби, та, на
щастя, маму врятував гарнізонний лікар, таки напевно пожалів нас, маленьких. Сидів біля неї кілька днів і ночей. Жаль, навіть імені його ніхто не знає На час хвороби мами нас розібрали по людях. Я недавно тільки довідався, що мене взяв мамин брат Микола Ганцяк до своїх чотирьох дітей і за мною дивився його старший син Юрко.
У збудовану нашу хату під берегом ми перейшли після того, як з Казахстану повернулася тета Анна з сином Дмитром. Жили ми в хатчині. Щоб увійти до неї, треба було переступити поріг веранди, до речі, відкритої, це вже потім столяр із Кривобродів Михайло Олексюк зробив віконну веранду, засклив її та підшалював хату. Зліва, як заходити в хату, стояла лавиця, справа – кухонна шафка. Над лавкою висіло велике дзеркало, під вікном стіл з одним складним кріслом. Попри стіл дерев”яне ліжко з соломою, застелене веретою. Над ліжком у головах висів образ малого Ісусика з ягнятком. А збоку від ліжка були фотографії. На них переважно були тато з мамою та ще їхні парубоцькі та дівоцькі фото. І довго ніхто не знав , що під папером з фотографіями зберігався портрет маминого брата Василя Ганцяка в однострої польської армії.
Між ліжком і піччю стояв куфер. Скриня, де зберігалися мамин одяг на вихід – кілька повісніних сорочок, байбарак, сувій повісніного полотна на сорочки.
На ліжку було три подушки, і коли застелювали ліжко, складали їх одна на другу.
Підлоги дощаної не було, нею служила земляна долівка, змащена глиною з коров”яком. Тут минуло все наше дитинство, тут ми їли, спали, готували уроки.....
Моїм онукам з їхніми електронними іграшками нем ожливо повірити, що в таких умовах можна жити. А нам було голодно, холодно, але і весело, і вчились ми
всі добре, і читали казки та книжки.
Спочатку ми всі три спали на ліжку, потім Славко спав на лавиці, а ми з Дмитром на ліжку. Мама спала або на куфрі, або ж на печі. Взимку ми часто просилися на піч, там вряди-годи і билися, і падали з печі, там, біля лампи з циліндром №7, читали Шевченка, Франка, Лесю Українку, Стефаника, Черемшину. Шевченкові „Тополю”, „Наймичку”, „ І живим, і мертвим”, „Сон”, розділ „Гонта в Умані” з „Гайдамаків”, Франкові „Каменярі”,”Лиса Микиту”; „Досвітні вогні” Лесі Українки та багато інших віршів новел ми знали напам”ять.
Опис хати був би не повний, якби не згадати, що за хатою був піднавіс, збоку саду – стайня (колешня), в якій була корова Пишноля і кілька курок з когутом, влітку, правда, ще квікало порося.
Перед колешнею спереду була шопа, в якій тримали сухе листя на підстилку корові. За хатою , ззаду від колешні, тато встиг насадити садок – дев”ять яблінок, серед яких була паперівка, та одну грушку. Зліва від хати йшли смужки лісу з полянками, що раніше мали своїх сільських господарів – Міханькове, Пасічного, Карпінчишине, а через потічок Левіцького і Штефанове. На Карпінчишинім була стара береза, під якою я малим зривав весняні квіточки, що ми їх звали фіявками, а влітку збирав там гриби, бо ходити за ними в ліс мені ще не дозволяли.
Перед хатою з правого боку було Пініщуччине – там росли дві чи три смереки, з яких ми любили дерти живицю, а також граби і великий явір. З цього явора, незважаючи на сварку Пініщучки, ми збирали і пили перший сік. Боже, який він був солодкий та смачний! Ми навіть пробували з нього цукерки робити. Набирали соку в банячок, клали на кухню і помішували, поки не википала вся вода. Щось там на дні залишалось , таке як патока, але і то було смачне. За нашим садом під бавками також ріс явір, але з нього сік починав текти пізніше, як і з чотирьох великих беріз, що росли за криничкою. В криничці була дуже добра вода і джерело було велике, а тому вода , постійно витікаючи, зробила млаку. І хоч ми, хлопці, старалися прочищати рівець, а під ясенем зробили навіть копанку, рівець постійно затягувався і осушити млаку ми не могли. Тому- то підхід до кринички був заболочений, воду ми носили з іншої кринички, діда Юлининого. До кринички йшли через місточок і кладку. За криничкою був стрімкий берег, низом його росли липи, горою – великі буки. Від кринички на пастівник був викопаний яр – такий собі виїзд нагору, де спочатку можна було і возом їхати, але перегонити худобу забороняли, щоб корови не засували яр. Біля яру, під бережком, був ставочок, в якому і водилась риба.
У діда Юлининого ріс великий садок. Смачніших груш, як маслівки, яблук, як збанки, і осіння паперівка, не було,мабуть, на світі. Від нас, певна річ, вони не сховалися, зокрема від мене, ми лише чекали, коли дід піде в ліс.
Корови переганяли пасти на пастівник іншою дорогою, через бавки. Це була погана дорога, корови її повибивали, після дощу ноги ковзали, а ще ожини і чорниці боляче обдирали босі ноги. А босими ми ходили від квітня до жовтня, і часто в п”яти забивались колючки. Тоді мусили ходити на пальцях, бо „набій” дуже болів, треба було його пробивати голкою й випускати гній. Порятунок був у тому, щоб іти на річку і вимочувати п”яти. Часом щоб не покалічити ноги, взували калоші-гумовці, мало хто мав гумові чоботи. Але калошів надовго не ставало. Вони
або рвалися на шпатарі (пеньочки тонких деревець, зрубаних сокирою), або навіть
губилися. Та і дуже вже в них парились ноги, і від гуми були чорні-чорні, а тому
старалися все -таки ходити босими.
Взимку купували кирзові чоботи, але тільки тим, хто ходив до школи. У чоботи на ноги треба було замотувати онучі, і хлопці мали з цим клопіт. Онучі постійно зсувались, чоботи натирали мозолі, і тільки той, хто був в армії, знав, як то робити, і нас вчив.
Чоботи, хоч їх і намащували смальцем або риб”ячим жиром, все ж таки пропускали вологу, і ноги постійно були мокрі й мерзли. Казали, „заходять запарі”.
Щодо штанів і сорочки, то шили їх з саморобного полотна, але іноді мама купувала нам у Коломиї „прості сподні” та рантух на сорочки. Грошей не було, а треба було іще купувати й вітрівку, і куфайку. Щоб заробити хоч якісь копійки, ми влітку носили гриби. Славко і Дмитро, як старші, ходили в ліс, я ж крутився біля хати, в „обучах”. Тут я мав свої грибовища: коло берези на Карпінчишинім і на Юлининім березі. Часто ходив і на Менникові обучі. Коли приносили багато, мама розтоплювала піч і сушила гриби, потім з шапочок робила віночки і продавала в Коломиї на ярмарку. Ще продавали яблука-йони. Інші сорти не дуже купували. Якісь речі купували зрідка, на найстаршого, молодші мусили доношувати. Особливо зле було доношувати кирзові чоботи – в них стиралися підошви і ноги на снігу чи на льоду постійно ковзали. Мама ж шила собі сорочки з саморобного полотна, спідницю носила в будні навиворіт, а в неділю на лице.
Не думаю, що моїм онукам, якщо ще вони захочуть прочитати написане мною, буде зрозуміло, що таке повісніне полотно. Тому спробую відтворити в пам”яті весь процес його виготовлення.
Починали з того, що на кожному городі сіяли коноплі на площі десь 30 квадратних метрів. Посіви коноплі не потребували просапування, лише на ранній стадії виривали бур”яни. Конопля – рослина дводомна, чоловічі екземпляри називалися плоскінь, їх вибирали після цвітіння (як у Шевченка:”Там дівчина плоскінь вибирала”). На жіночих екземплярах утворювалися плоди – такі маленькі горішки, дуже жирні, з них тиснули олію. У міру дозрівання їх вибирали, трохи просушували і молотили. Насіння дуже любили горобці, якщо б їх не відганяти, горобці могли з”їсти весь урожай.
Вибрану плоскінь, а потім і обмолочені снопики коноплі замочували у воді, використовуючи для цього всі наявні водойми. У річці також замочували, привалюючи камінням, але треба було стежити, бо після дощу їх могла забрати вода. Мокли вони доти, доки не починало відділятись лико від стебла. Тоді вибирали і простелювали, щоб просушити.
Просушені снопики терли на терлицях до тих пір, поки не закінчувались сипатися шматки стебла – терміття. Терлиця нагадувала козла, зверху якого було закріплено дві дошки з отвором посередині, куди при роботі заходила третя дошка з ручкою. Це була важка робота. До речі, виконували її жінки, оскільки чоловіків майже не було – або не повернулися з війни, або були каліки і старі. Після терлиці наставала черга дергівки- дошки з набитими металевими стержнями, густими і рідшими. Спочатку міток пропускали на рідших, потім на густих – рівненькі й довгі волоконця складалися, називали їх повісмом. І, відповідно, полотно називали
повісніним.
А другий сорт – зрібним. Все інше, що залишалось, збирали разом, це було клоччя. Все це робили восени, після збору врожаю. Коли снопи м”яли на терлиці,
то глухі звуки, немовби від автомата, було чутно далеко.
Майже всю зиму пряли, спочатку повісмо для тонких сорочок, а в кінці клоччя. Нитки вже тут виходили грубі, із залишками терміття, з них робили верети.
Як же пряли? На куделю, вистругану з молодого деревця ялини паличку з сучками, намотували прядиво. Куделю встромляли в дірку на дошці, сідали на дошку, брали в руку веретено, пальцями лівої руки потихенько висмикували волокна, закручували якнайтонші нитки. З веретен нитки змотували в мітки.
Ткати полотно могли не всі, треба було мати верстат. Ткали, як зви чайно на ткацьких верстатах тчуть і тепер, принцип один. Я бачив, як це робила Іваниха Федорчукова, наша сусідка.
Як я вже писав, полотно виходило повісніне, зрібне і веретяне. Відбілювати полотна доручали нам, хлопцям. Ми купалися, ловили рибу і відбілювали полотна.
Це виглядало так: десь 6-10 метрів полотна намочували у воді й розстелювали на каміння. Щоб не зірвав вітер, по краях прикладали камінням, але легенько, щоб не протовкти. Щойно полотно висихало (треба було стежити, щоб не пересохло, але й вологе не можна мочити, бо посиніє), його поливали поливачкою. В кого не було поливачки , той заходив у воду і пригорщами бризкав на полотно, поки воно не намокне. Робити це все треба було сонячної погоди, щойно накрапав дощ, треба було збирати полотно, бо могло посиніти. З такого полотна сорочки носилися довго, але були незграбні й „кусалися”.
Оскільки мило коштувало дорого, а на прання його треба було багато, то сорочки - і не тільки - золили: у дерев”яну бочку (зільницю) з невеликими отворами внизу складали одяг; її ставили на підставки над цебром і верх її обв”язували полотном, в яке насипали попелу; на попіл лили кип”ячу воду, і ця вже зола проходила через весь одяг і стікала в цебер. Ця процедура забирала майже весь день.
Я добре це пам”ятаю, бо для нас, хлопців, це була каторга. По-перше, зільниця загороджувала всю хату, по-друге, не було що їсти, бо в усіх баняках грілася вода.
Хоча позолити – це ще була не вся робота, треба було нести позолене плаття на ріку й полоскати, причому і взимку. Жінки заходили в крижану воду, ще й підтикали сорочки, щоб не замочити. Не один раз зашпарі заходили в пальці, але що було робити – мусили. А мусили тому, що в складках сорочок заводились воші, а це був вірний засіб їх виведення. Так тоді робили всі жінки. А я бачив, як це робила моя мама.
Кілька слів про прання на ріці. Для цього вибирали великий камінь з рівним похилим дном, намилювали на ньому плаття, або складали позолене, і сильно били пранником (від слова прати). Це була важка дошка з ручкою.
Для прасування служили тачівка і маґлівниця, на тачівку одяг намотували, а маґлівницею розкручували й розкручували, поки одяг більш -менш не розгладжувався. Вже пізніше користувалися чавунною праскою, яка нагрівалася розжареним деревним вугіллям. Їх закладали в праску і роздмухували, гойдаючи праскою з боку на бік. Хоч і одежа була домоткана і в будні дні її ніхто не прасував, зате в неділю до церкви, а після й до клубу на танці одежу старалися прасувати. А оскільки прасок не вистачало і не в усіх вони були, то позичали одні другим. Зазвичай посилали за праскою мене, бо я був наймолодший.
З літньої одежі носили вже прості сподні й прості анцуґи (костюми). Вони були із ситцю, в сіру смужку. Холодної пори носили киптарі, кожушки, байбараки або ж сардаки. Кожушки і киптарі (ті ж кожушки без рукавів) зроблені з дубленої овечої шкіри зі смужками, вони защіпалися на гачки або на дерев”яні виточені і вирізьблені ґудзики. Це були дорогі, але теплі речі, які ще доношували з попередніх часів, бо все важче і важче можна було знайти кушніра, щоб пошив кожуха. Так само байбараки і сардаки (останні були довші за байбараки) доношували, бо збивати сукно з овечої шерсті также не було кому. Та й вівці в селі ніхто не тримав, бо не було де їх випасати, думали лише, щоб стало корові, бо вона була годувальницею сім”ї.
На ноги шевці ще могли пошити чоботи з ялової шкіри та з боксу (тонкої блискучої шкіри). З м”якої свинячої шкіри шили постоли. Вони були легенькі, взували їх з холошами, що намотувались від пальців ніг до колін. Декотрі люди до чобіт одягали рейтки – розширені до колін і звужені внизу штани, щоб краще заходили в чоботи з вузькими халявками.
З приходом москалів почали вже взуватися в кирзові чоботи на гумовій підошві, бурки з калошами, одягати на себе куфайку й куфайкові сподні. Ця одежа була зшита з обшитої ситцем вати і була тепла до тих пір, поки вата не збивалась у грудки або не намокала. А дуже вже бідні робили собі постоли з гуми старого колеса від автомашини і мотали онучі зі старого байбарака чи сардака.
У 1950-х хлопці приносили з армії шинелі й шили з них куртки. В ті роки з”явився й штрукс (вельвет), а також „дідьча шкіра” – дуже цупка тканина, з якої шили вітрівки й кашкети.
Забув сказати , що старші жінки носили запаски з фартушками, а на голові шілінові хустки. Старші чоловіки носили широкі шкіряні пояси, а на головах у них красувалися клепані, пошиті зі шкіри лисиці й обтягнуті голубим сукном.
Стосовно їжі, як на сьогодні, то , звичайно ж , ми голодували. Але на той тяжкий післявоєнний час, коли люди помирали з голоду, а басараби (жителі північної Буковини) валялись мертвими попід плоти, – ми, слава Богу, не голодували, бо мали картоплю, яка добре родила на Березовах на татовій пайці.
Для нас туго стало вже після 1950-го, коли в селі зав”язали колгосп. Всю нашу добру землю забрали в колгосп, а нам залишили довгу смужку від тетиної хати під обучі, де була наша хата. Всього нам дали присадиби 0,43 га, з яких частина підмокала, а частина була невгіддям, тут стояла наша хата. Та й решта землі була глинистою, навесні утворювалася груда, яку треба було постійно товкти. Мамі товкти цю груду не було сил і часу, вона мусила за цю присадибу робити в ланці або брати норми – ділянки кукурудзи і буряків, які треба було декілька разів просапати. За це нараховували трудодні і ставили умову – якщо не виробив норму трудоднів (мінімум), забирали присадибу, що було рівнозначно голодній смерті. На трудодні нічого не платили. Після жнив ми ходили збирати потай колоски, за що якби піймали, то судили б, але Бог милував.
На присадибі садили мандабурку, сіяли коноплі, коловатні, кукурудзу й буряки, також неодмінно лишали місце на кілька стежок огірків. Біля межі садили фасолю. З кукурудзяної муки пекли коржі й мандабурінники в печі, з крупи варили кашу та на свята голубці. З кукурудзяної муки щодня варили кулешу і їли її з молоком. Влітку кулешу їли з колоченими ягодами та смаженими грибами, а то й саму, навіть і холодну, тільки щоб була. Інколи перед Різдв”яними святами
різали порося. Порося тримали , хоч і не було чим його годувати. Як тільки воно підростало, ми щодня приносили кінські галушки, які розпарювали з чиром.Тоді ми ходили щасливі – такої смачної страви, як кулеша зі шкварками, не їв ніхто.
Раз на місяць у колгоспному магазині давали муку обойну- житню або пшеничну по 2 кг муки на особу (тоді казали „на душу”). Мама додавала трохи кукурудзяної муки і пекла в печі хліб. Він, такий пахнючий, лежав на столі під рушником, і хоч мама видавала нам по кусневі, але так хотілося ще....
Ненадовго ставало кукурудзи і смальцю. Починаючи з квітня-травня, не було вже ні муки, ні смальцю, не було з чого пекти хліб та робити зарьиду (підливу) до картоплі. Ту муку, що видавали на душу, мама заминала з водою і варила затирку. Ми стояли біля мами і чекали. Якщо ще була картопля, то ми таки на плиті пекли краєниці –краяли на кружечки картоплину і ставили на гарячу плиту. Їли здебільшого недопечену. А вже як поспівала затирка, було дуже добре, як долити трохи молока або додати такого делікатесу, як цукор.
У той період ми ніколи не наїдалися, завжди ходили напівголодні. Страви, які мама варила з лободи й кропиви, ми доповнювали квасом (диким щавелем), заячою капустою (кислицею), потім ягодами, рибою, грибами. Наш раціон доповнювали і яблука(хоч і недоспілі), черешні й печені на ватрі качани кукурудзи, які ламали на колгоспному полі. Цю кукурудзу ми називали „зуби”, качани були більші, хоч не такі солодкі, як домашні. Ще мама варила борщ з квашених буряків, який ми залюбки їли з вареною в мундурі картоплею.
Картопля – це була найперша і найкраща їда, що ніколи не проїдалась. Їли її по- різному: варили суп – т.зв. мандабурка з юшкою, варена-колочена, варена- неколочена, варена в мундурі, печена на ватрі, печена на плиті – краєниці, зрідка мама варила книґлі з сирої тертої картоплі.
Особливо раділи, коли надходили великі свята – Різдв”яні свята (колядники), Великдень. Колядники – це була надзвичайна подія, до них ретельно готувались. Хлопці майстрували вертеп, а мами варили страви на Святий вечір. Одне і друге не обходилось без олії. Соняшникової ще не було, олію тиснули з конопляного сім”я. Ця олія була дуже запашна й зеленкувата на колір. Олійниця в селі була одна в Михайла Семенового, що жив над скалою. Сам Михайло був низький на зріст, носив куфайку і ватні (куфайкові) штани, які аж блистіли від олії. Кажуть, що коли він ішов селом, збігалися пси з усієї околиці. Я запам”ятав цю хату, де була олійниця. До неї ще було далеко, а вже пахло олією. У хаті було дві лавиці, на яких сиділи люди з клуночками, раз у раз подзвонювали порожніми пляшками – чекали своєї черги. Коли я зайшов, господарі якраз обідали – мали мандабурку з олією та квасним огірком. Мабуть, було смачно, я не куштував, але пахло на цілу хату.
Процес виготовлення олії в олійниці був такий: сім”я (так називали насіння коноплі) просушували і підсмажували, складали в ряднину і тиснули під пресом. Після того як вся олїя витече, ряднину розгортали й вибирали макуху. Її згодовували худобі, але якийсь шматочок ми заховували для наживки.
Петльовану муку (вищий чи перший сорт) економили ще з осені. Сухі гриби і сушену рибу мали ще з літа. Так що продукти для передріздвяної вечері вже були заготовлені. Що ж тоді варили на Святий вечір? Але поки до вечері треба
цілий день нічого не їсти – постити. А це нам було дуже тяжко, коли в хаті від
печі йшли такі запахи, що аж голова крутилась. А готувала мама все, що тільки
могла дістати і зекономити. Насамперед пшеницю, якщо в кого був мед і горіхи з маком, то робили кутю, але частіше варену пшеницю їли підсолодженою на Святий вечір, а потім доїдали з молоком. Правда, ще за два тижні до свят мама давала нам бляшку пшениці, яку ми по зернинці перебирали. Підпалку з грибами, присмаченою зеленою запашною олією, – це була найулюбленіша наша страва. Ще, правда, рибу відмочену, замащену в горщику й засмажену в печі. Готувили ще пісні голубці з кукурудзяної крупи. Креплики – такі невеличкі варенички з вушками зі шматочками цукру або яблука. Вар з сушениць яблук, грушок чи сливок та червоні кобилиці з варом. Ще пекли пампушки і хрупанники (печиво, що хрумтіло). От і все. Дванадцятьох страв не було, але цих нам ставало, щоби наїлись від пуза.
А на Різдво чи на Йордан варили студенець і масні голубці. Особливо смачні голубці були на Йордан, коли мама вкидала в них свинячий шлунок.
На Великдень не готували стільки страв, але великодня ковбаса мусила бути. А чи ви їли щось смачнішого? Я ні. А це тому, що її їли лише раз на рік, на Великдень.
Перші ягоди (суниці) дозрівали на березі Штефанового і на одному з горбиків у бавках. Я не ждав, щоб ягоди дозріли, достатньо було, щоб запаліли (з одного боку почервоніли). Їх ще не було багато, я збирав їх і встромляв на стрівку.
Коли ми перейшли жити з долини під обочі, я частіше залишався наодинці або з одним з братів. Тоді, як тільки сходив сніг, то перші квіти –фіявки чи бриндушки були моїми.
Потім я бродив по траві й спостерігав за ягідками-суничками від самого цвітіння, тому- то й не дивно, що перші ягідки були моїми. Вдома ягоди мнули ложкою і додавали трохи сметани чи підстояного молока. Коли мені вже було років 5-6, по ягоди з хлопцями я ходив на Максимкове в Стоморгах і аж на Фиштейку, на зруби.
Коли дозрівали черешні, за ними не треба було далеко ходити. Вони росли повсюди – великі й маленькі, ранні й пізні, білі й червоні, м”які й хрумтливі. Коли вони зацвітали, вся заріка біліла від їхнього цвіту. А ще коли зацвітали білі та запашні зарості черемхи, в яких заливались навесні солов”ї, - це був рай і годі.
А потім їх не стало – черешні вирубали на вже колгоспних землях, а нових не насаджували.
Стосовно риби, то її в Пістиньці було багато. Клені, марени, струги, щупаки росли великі, а кублі, швеї та мересниці – маленькі. А найбільше в річці було підустви, що могла дно покривати. Під камінням нам попадалися баби та сікси, яких ми не любили, бо вони кололися. Великі струги(форель) водились під греблею та на спаді за млином. На вудку з дорослих чоловіків ніхто не ловив – це був привілей хлопців. Вудки звичайно були саморобними. Вудилища відшукували в лісі, в корчах ліщини, поплавками служили корки від пляшок, а вже гачки, шовкову нитку, а потім жилку ми купували або ж на заколядовані гроші, або ж збирали й здавали заготівельникам яблука-дички. Ловили на плесі великих кленів на черешню, менших на баранцях на коника- стрибунця, на рачки марен, а на черв”яка кублів та швей.
Отже, дорослі вудками рибу не ловили, бо казали, що тільки пустий (лінивий) ловить рибу, коли в полі є робота. Уже пізніше, коли оженився й жив деякий час у тещі, прийшовши з роботи, пішов з вудкою на ріку, то теща казала:”От Іванко, лиш би на рибі сидів”.
Тієї риби, що ловилась на вудку, ставало тільки на смажку (риба зі сметаною), що було надзвичайно смачно. Деколи однієї кулеші було замало. Бо що
там риба, коли кулешу брав у жменю і макав її в смажку – це було надзвичайно
смачно. Мені й тепер, коли пишу ці рядки, слинка котиться. Тим більше що сма-
жилося маленьку рибу.
У неділю ми очікували, коли будуть іти рибарі. Це 8-10 дорослих чоловіків з саками, локатками і два хлопці з бовтами. Саки з локатками закладали нижче за течією, два сильні парубки з окованими залізом бовтами забігали вперед на 20-30 метрів і заганяли рибу в саки.
Нам поперед них не можна було йти, ми могли тільки за рибаками йти ззаду та обмацувати підходи під камінням. При сприятливих умовах ми ловили по декілька кілограмів риби, яку чистили, розстелювали на папір, а мама сушила в печі про запас.
Були ще ставки коло Долішняка, де ловились карасі, але нас звідти проганяли сторожі. Проте в річці риба була і смачніша, і було її багато. Восени, коли вона збиралася в ями, все дно покривалось нею. А тепер ?
Чому немає риби – причин багато, а серед них чи не перше місце посідає ставлення людини до природи та беззаконня , що творилось і твориться в нашій державі. Якби в нас в Україні були нормальні закони, а ті, що є, виконувались, таких питань би не виникало. А тепер маємо те, що маємо, як любив висловлюватись президент-комуніст України Леонід Кравчук.
Та й звірів у наших лісах було багато, судячи з того, як ми відлякували кабанів і борсуків від городів. Кабани чомусь любили своїми рилами збирати щойно посаджену картоплю по рядках. Потім вони переходили на кукурудзяні качани. До них приєднувалися і борсуки, які акуратно гризли молоді качани. А кабани трощили все поспіль. Для відлякування ми збирали хмиз, щоб запалювати вночі, а також підвішували диски від коліс автомашин, били по них і кричали: гулю-гулю! Цими криками перегукувалися з одного кутка села в інший. Бувало, кричимо, кричимо і позасинаємо, а кабани таки прийдуть над ранок і нароблять шкоди.
Козуль так же само можна було часто побачити, хоч і шкоди вони такої не робили, зате зайців проклинали, бо ті обгризали щепи, особливо коли випадав сніг, а потім трохи відлиги і морозець, то зайці обгризали і гілля щеплених яблунь.
Мисливців багато не було, здебільшого це дорослі чоловіки, що прийшли з війни. І правила полювання не були так регламентовані, як тепер, проте мисливці дотримувались своїх робшіцерських правил: ніколи не полювати навесні і в червні,коли звірі народжували і виховували молодняк; ніколи не стріляли в самок козулі, в першого з виводка кабанів, бо як правило, першою йшла самка (льоха), за нею поросята, а самці же трималися ззаду або ж збоку. Добути вепра (кнура) було почесно.
Тепер же маса циркулярів і правил полювання, але владці їх просто ігнорують. До лав мисливців масово влились молоді й багаті чоловіки, які також зневажають правила полювання. В них проривається інстинкт кровопивця, це коли людина вже не може зупинитись і стріляє до тих пір, поки бачить перед собою ціль. Вони абсолютно не думають, для чого це роблять, їм не потрібна дичина як м”ясо – їм потрібне якесь дике задоволення від того, що він це зробив. Я знав одного поважного мисливця, який хвалився тим, що з півавтомата (5-тизарядки) застрілив льоху та четверо поросят, не перезаряджаючи рушниці. Я бачив далеко не бідних людей, що випускали по тваринах всі заряди, не зважаючи ні на що.
Насамперед це роблять тепер владці, що приїжджають на джипах з новою
зброєю у вигляді карабінів з оптичними прицілами та багатозарядних автоматич-
них рушниць. Вони ігнорують всі писані ними ж правила полювання. В них зовсім немає культури полювання, вони стали однією із причин різкого зниження чисельності мисливських звірів. Я потім це на власному досвіді пересвідчився, коли працював мисливствознавцем. Та це вже я забіг наперед, треба вернутися в дитинство.
Я змалку любив і ловити рибу, і шукати гриби. Ходіння по гриби дехто називає тихим полюванням, і я погоджуюся, бо гриби треба вміти шукати. А ще тому, що по гриби треба виходити до сходу сонця, якщо ти вже в цей час у лісі, то мимоволі стаєш свідком , як прокидається ліс. Це незабутнє враження неможливо передати на папері, його треба бачити.
Отже, дуже малим я ходив по гриби біля хати, де мав свої грибовища. В ліс ходив тільки брат Славко, бо Дмитро хворів на ноги. Йому весь час гноїлись коліна і під колінами. Лікарі казали, що він цю хворобу переросте, так і було пізніше, але тоді він, бідолашний, дуже терпів. Славко в лісі мав грибовища, але я не дуже то пам”ятаю, бо мені весь час бачився жахливий випадок, що з ним трапився.
А сталося ось що. Якось літнього ранку Славко пішов у ліс. Казали, що він тоді носив їсти вуйкові Василеві, але то неправда, бо Василь ніколи би не ризикував дітьми, тим більше своїми племінниками. А того ранку післала його мама до Хаїни. Хаїна ( чомусь її так прозивали) була нашою родичкою і час від часу чимось нам допомагала. Вона жила за малою дубиною вже в с. Гуцулівці з Лалаком, що мав сина Михайла. От і тоді Славко мав від неї принести козячого будза і заодно назбирати грибів. Він так і зробив. Михайло Лалак, Славків одноліток, казав йому перечекати, бо чув постріли в лісі, але Славко його не послухав. Чи знайшов він ще грибів, невідомо, але, як пригадує, раптом почув: „Стой, стрєлять буду”. Хлопця взяли за комір, поклали за дуба і наказали стерегти великій вівчарці. Щойно він поворухнувся, вона сердито гарчала.
А в той час ішов упертий бій – кулі свистіли поруч і впивалися в дуби. Очевидно, одна влучила в собаку, який заскулів і затих. Славко сховав голову і сховався за псом. Коли все затихло, Славкові сказали йти в бункр дивитись, чи є ще живі, але він боявся йти і плакав, кричав. Тоді його взяли за руки і вкинули туди. Більше він нічого не пам”ятає, бо підірвався на гранаті чи на міні.
У бункері було два вояки – мій вуйко Василь і його товариш Микола Атаманюк, це вони вели кількагодинний бій з численними солдатами й енкаведистами і, коли вже не стало набоїв, останні кулі пустили в себе.
А тяжкопораненого Славка солдати знесли на палатці на толоку біля Варвари Їливої. Хтось дав знати мамі, і вона закрила нас з Дмитром у хаті, а сама полетіла туди, а ми, вилізши через вікно, також туди побігли.
Славка я побачив чорного та закривавленого. Його поклали на фіру, якою приїхав Кацадивко, і вони з мамою повезли Славка до Коломиї в лікарню.Ми ж з Дмитром, під”їхавши на фірі до Ліщишиної скали, вернулись додому.
Славко вижив! Трохи не рік лежав у лікарні в гіпсі, потім вдома на коштурах. Усе життя брат храмав(кульгав), бо нога в замку котика не погиналася. Осколки виходили все життя, але все ж таки йому ногу врятували.
А Михайло Лалак оженився в Микитинцях, працював у колгоспі конюхом. Нещодавно я познайомився з його внуком Іваном, що справив на мене гарне враження.
Десь за рік після цього випадку я вже сам ходив у ліс по гриби . Дуби в малій і великій дубині мали приблизно 40 років, а тому грибів було багато. Ми спочатку з Юриком , моїм колегою, ходили вдень по гриби, але коли побачили, що старі грибники – Іван Максимків, Сафаток, Штучний та інші - зранку вже мають повно грибів, не витримали. Ми встали ще затемна і чекали на пастівнику, коли ж буде йти Іван. Він втратив руку на війні і гриби збирав у рукав. Ми дочекались його і пішли назирці, щоб знати його грибовища. І таки взнали, хоч гнався він за нами з патиками, ми сміялись і хапали гриби.
Інколи ми по два рази на день носили гриби. Мама тоді розпалювала піч і сушила їх. Шапочки йшли на ярмарок, а корінці та старі гриби ми їли взимку. А вже тоді наїдались грибів. На смажку йшли малі грибочки, трипітники, молоденькі козарі, голубінки й лисички. Таке асорті надзвичайно смачне.
Я, мабуть, часто буду повторюватись, але люблю це тихе полювання, хоч саме це слово мені не подобається. А ще люблю ходити наодинці і в тиші, коли чуєш щебет птахів, подих вітру у верховітті і бачиш, як зі сходом сонця пробуджується природа, як усміхаються листочки та квіточки. Я ненавиджу тих, хто кричить у лісі та ще голосно вмикає радіо. Як тільки випадає трохи часу, я знову і знову йду до лісу, де в тиші можна помріяти, подумати.
Діти є діти, і як би їм не було важко, про ігри вони не забувають. В ті повоєнні роки ми, звичайно ж, грали у війну. Були „наші” і „німаки”. Ми добре не знали, котрі то „наші”, але „німаками” ніхто не хотів бути. Та як було не гратися у війну, коли над головами ще літали бомбовози й „істребітелі”, коли ще ми знаходили сумками патрони і гранати, а недавніми окопами збирали гриби.
У нас навіть була призначена генеральна битва між хлопцями з Кореї і Сафатової долини з одного боку, а з другого – хлопцями зі шляху. Ми робили з ліщини багнети, Іван Кашелюк, як старший, носив револьвер і командував нами. Ми марширували „московською” дорогою, а з яру на пастівнику шапками носили тверду глину –цолту.
Але генеральна битва не відбулася. Наші супротивники так ретельно готувались до неї, що знайшли боєприпаси й Івана Марії Масиної розірвало гранатою. Я вже казав, що кулі для нас не були проблемою.
Якось, пастушачи на Макієшинім над скалою, там, де, очевидно, був спостережний пункт, ми розклали ватру і всипали туди цілий кошик патронів від автомата. Залягли і чекаємо. Патрони почали стріляти, наші мами вчинили страшенний гвалт, і нам добряче перепало.
Слід сказати, що в дитячі мізки як у губку втягувалася радянська пропаганда через патріотичні пісні, інші джерела, а насамперед через кінофільми, які ми дуже любили дивитися. Я вже згадував, що навіть коли не було грошей, ми примудрялися попасти на сеанс і не по одному разу. В того кіномеханік знайомий чи родич, іншому двоє яєць курячих приносили, ще щось. Згадую, що після кількаразового відвідування „Чапаєва” ми з усією серйозністю переживали, чи допливе він на цей раз через Урал. А „Котовський”, „Щорс”, „Боженко”?!
Надивившись цих фільмів, ми гасали верхи на палиці, вистругували дерев”яні шаблі та бились ними безпощадно.
З „мирних” ігор гралися в палички – два коротких цурпалки, трохи менші за олівець, розколювали навпіл і по черзі скручували їх руками, тоді випускали на землю. Кому всі білі випадали, той ставав королем; кому всі чорні, мусив бути циганом; наполовину – добрий чоловік; три білі, один чорний – суддя; три чорні, один білий- злодій. Як назбирувався повний склад, розпочинався суд
Суддя питає доброго чоловіка, що злодій у нього вкрав. Той відповідає, що або курку, або й корову. Тоді суддя питає в короля, що злодієві присудити. Король велить або їсти землю, або надавати йому щигликів... Присуд тут же виконували. Найгірше доводилось циганові, бо мусив зібрати цурпалки, а його били по руках. І, звичайно, грали в карти, що їх робили власноручно з цупкого паперу. Най-
частіше грали в „дурня”або „голого”. Коли нас збиралося багато, то грали в очко на
сірники, але це нам швидко набридало, та й сірники не в кожного були, часом
навіть ділили голкою сірник начетверо, бо ще й курили - спочатку букове листя,
а потім і тютюнове листя.
Гралися в ножика. З різних частин тіла, з пальців, носа , голови треба було опустити ножика, щоб той забився вістрям у землю. Якщо не забився, черга переходила до іншого. Вигравав той, хто перший закінчував.
Гралися і в хованки, або, як тоді називали, хобли. Кричали:”Хобли, хобли, ховайся добре”. Робили також з мотуззя гойданки. Одну таку гойданку зробили на Штефановім на черешні. Але тільки гойдатися було замало, і ми дражнились з бараном Штучного. Поки баран розганявся битись, хлопці на гойданці встигали відлітати. Та якось одному з нас не пощастило. Баран його випередив, і бідолашний опинився в лозах. Коли пасли в лугах, любили їздити на Базишиній, а також на Карпінчишиній козі, яку називали „докторька”.
Теплої погоди ми купалися. Плесо було під Менниковим городом, під Іванюковим і ще трохи під Ліщишиною скалою. Під Менниковим не було дерев і ми стрибали з берега, але на нас часто кричали, що ми потолочили конюшину. Під Іванюковим було верба, і ми стрибали з неї.
Плавати вчились так: відштовхуючись від цолти, йшли нюрка під водою, поки не втикалися в каміння на другому березі, якщо виринав швидше, то мусив по- собачому ляпати руками і ногами, щоб не затонути. А старші хлопці навіть кидали на плесо, стежачи, щоб у разі чого витягти на поверхню. Діватись було ніде, мусив плавати, щоб не втонути.
Купались доти, доки мами не кричали: „Іване ( чи там Юрку), ходи додому, бо верба ззаду виросте!” Якщо ж ми не чули ( це дуже часто було), то хтось уже приходив і нагадував, що пора гонити товар. Поки добігали з річки додому, встигали назбирати повну пазуху яблук чи наломити кукурудзи, бо над вечір так хотілося їсти, що аж дух запирало. Тоді ми розкладали вогонь і пекли яблука, качани кукурудзи чи бігли в ліс по голубінки.
Після обіду, вже перед вечором, пасли на пастівнику, в бавках, ямках чи кудельках. А зранку гонили в ліс, щоб менше ґедзі нападали, і пасли по дорогах.
Мені треба було пасти дві корови:нашу Пишнолю і тетину Лисаню. Юрко пас корову і телицю Варвари Їливої, бо їхні кози вже пасли молодші.
Поки не приєднали громадські ліси до держлісфонду і не засадили всі полянки в спаській царині й на Перерівщині, ми гонили пасти туди. І ось який випадок стався. Хоч наша корова не била, але не любила, як хтось чужий стоїть перед нею. Одного разу, коли ми пасли на полянках у стоморгах, до нас підкрався Якіб, що стежив за громадським лісом. Він був трошки напідпитку, зрадів, що таки впіймав нас, бо не раз старався, та не міг. Він навіть заспівав з радості:”Добре, хлопці, добре є, добре, хлопці, що ви є”. Наше щастя, що Якіб з мотузкою підійшов чіпляти за роги Пишнолю. Короткий розбіг – бах! – і Якіб кулею полетів униз. Він був горбатий, тому котився швидко. Ми коровам по букові – і вже нас нема. Коли ми потім це розповідали, то всі сміялися.
Практикували ми з Юрком дерти в лісі кулак живиці й запалювали на пеньку, смола довго горіла, ми за той час грали в карти. Потім шукали худобу, я біг попри городи в Кривобродах, а Юрко на рипи від Безінського. Корів знаходили вже повних – напаслися десь на городах. Але це було не часто. Ми дуже старалися,
щоб корови напасалися, та ще й рвали траву коровам у мішки, бо таким чином
економили час, щоб більше часу залишалося на купання в річці. А на річці за ку-
панням та за іграми час летів просто дуже швидко.
Пізньої осені випасали на городах, тоді пекли картоплю, а дуже дрібну, що її, збираючи врожай, не бачили, настромлювали на патик, хто далі кине.
Взимку, звичайно, їздили на санках, лижах і коньках. Фабричних лиж чи санок не було, все саморобне, навіть коньки дерев’яні. На обох ногах ніхто не їхав, досить було одної, а другою треба відштовхуватись. Потім вже дехто мав залізний коньок, дуже загнутий вгору, казали , що то сніговий, мотузками він кріпився до чобіт, потім палкою закручували мотузок, щоб міцніше трималось на нозі.
Здебільшого їхали на лівій нозі, правою відштовхувались. Добре було їздити по наїждженій кінними саньми дорозі, а на льоду було погано, бо та нога, якою відштовхувались, ковзала по льоду.
Санок також майже не було. Робили ґринджоли з дощок твердої породи. Берег треба було накатувати, бо вони не дуже ковзали по снігу, але Рибачків берег, де збирались хлопці і дівчата здолу (нижньої частини села), був накатаний постійно.
Лижі нам стругав столяр. Він спочатку вистругував їх з ясеня чи явора, потім носки лиж розпарював у гарячій воді – загинав, зв”язував і робив розпорки, тоді сушив. Це було доступно не всім, і лижі переходили від старшого до молодшого. Кріпленням служили в основному прибиті цвяшками смужки твердої шкіри. Пізніше можна було вже купити за заколядовані гроші залізні кріплення з гумовими пасочками. Хто ж не мав нічого, з”їжджав з гірки на чому попало – на ногах, взутих у кирзові чоботи, навіть на сумці з книжками
Потреба в грошах дедалі збільшувалася, а заробити ніде було. Тому-то, знаючи, що заколядовані гроші ніхто з батьків не забирав, ми старанно готувалися до Різдв”яних свят. Насамперед робили вертеп, для цього треба було купити кольоровий папір і свічки, все інше робили з підручного матеріалу. Зазвичай брали старі решета – тут треба було лише дерев”яну обичайку. Пробивали чотири квадратні дірки, напроти одна одної. З патиків посередині робили вісь, по якій обичайка мала повертатись. Обклеювали кольоровим папером, всередині запалювали свічку. Щоб папір краще просвічувався, його замочували в олії. Внаслідок цього вертеп часто загорявся, тому треба було бути обережним, коли його крутили. Клею, звичайно, не було, робили з муки клейстер. А робити це мусили, бо хлопцям з вертепом більше платили, ніж без вертепу. Більші хлопці, що збиралися йти в „царі”, робили велику капличку, з якою ходили.
Як же колядували? Підходили до хати під вікно й питали господарів:”Ой дай Боже, пане- господарю, чи вам можна заколядувати, ваш дім звеселити?” Здебільшого відповідали: „Можна, можна, колядуйте”.
Найменші колядували: „В широкій долині сталася новина”, „Ясна зоря засвітила”. Трохи вже старші – „Що то за предиво, що в світі новина”, а ще старші могли заколядувати:”Літо проминуло, листя пожовтіло, а повстанця молодого серце заболіло – родився в неволі і не маю долі, охрестили в лютім бою ....”.
За цю колядку або мали гарну винагороду від „нічних”, або мусили драпати від стрибків та енкаведистів. В одній хаті могли заколядувати „Сумний святий вечір в сорок шестім році”, в іншій - „Рік новий народився”. Совіцька влада вже забороняла коля-
Дувати, і вчителі і „стребки” ходили по центральній дорозі і якщо когось бачили з
Школярів, то записували, щоб потім у школі поставити „двійку” з поведінки, але ма-
лих це не стосувалося. А ходити по вуличках вони ще боялися, бо могли бути і
биті від „нічних” та й від старших хлопців також.
Дорослі дівчата та жінки колядували на церкву:”Же, ой рано, рано”, „Же, ой на долині, на зеленині”. Старші чоловіки, браття колядували : „Бог предвічний”.
Я пригадую, як мама пряла, колядувала і плакала, а ми її слухали й утішали. Колядувала також на „же” про те, як мати мала одного синка, як вона його звала, як ішов до війська, як вернувся з дружиною і мати частувала його вином, а невістку гірким полином, як обоє випили полину і мати їх поховала.
А для того щоб іти в „царі”, треба було готуватись заздалегідь. Розписували ролі, робили репетиції – проби. Для цього підшукували хати, де б ніхто не заважав. З дійових осіб у „царях” були два пастухи – одягалися в байбараки, брилі, мали високі загнені палиці. Ангел був у білій повісніній сорочці, з паперовими крилами і волоссям з повісма. Два воїни одягалися в щось солдатське, але недмінно мали бути армійські паски з пряжками й каски, радянські чи німецькі.. З ангелом у хату входили царі два або три – вони мали на головах корони. А воїни супроводжували царя Ірода, що носив на голові високий шолом. Були ще жид і циган, якнайгірше одягнуті – жид був з бородою, а циган намазаний сажею.
Першими під хату приходили пастушки, які питали, чи можна колядувати. Царі починали:”Добрий вечір тобі, пане- господарю, радуйся”. Після колядки знову ж першими в хату заходили пастушки й повідомляли господарів, що народився Син Божий. Потім вбігали один за другим циган і жид. Циган приблизно так говорив:”Я, хло, циган- циганчук, циганського роду, як ішов до вас до хати, то упав у воду. Замочився, хло, по шию, ковадло пропало”. Жид показував свою торбу, в якій було „ все що треба, навіть цукор сам із неба, і кольонська є
вода” і т.д.
Вони мали за мету відвернути господарів від цієї радісної звістки, але тут входить ангел , за ним царі, які стверджують, що народився Христос і вони несуть йому дарунки і хочуть поклонитись. Тоді вбігають у хату воїни з Іродом, який вбиває всіх немовлят, щоб не пропустити Ісусика. Один з царів (чомусь називали Володимиром) вихоплює меч, б”ється з Іродом і вбиває його. Ірод падає на руки воїнам, які його виносять. Ангел починає співати: „У неділю (суботу) на Різдво зацвіло вино, мир вам, мир вам, добрі люди, ми вже ідемо”.
Царі ходили колядувати з передвечір”ям до самого Різдва Христового і так всі три дні. Гроші збирав „береза” або хтось із дійових осіб. Жид з циганом канючили пампушки чи хрупанники (печиво).
Всі були задоволені, хоч хлопці під кінець вже ледве язиками повертали і ніколи не забували віншувати господарів: „Віншую вас щастям, здоров”ям, цим Христом Рождеством, щоб ви діждали відтепер за рік, як на небі зір, стільки вам літ зичу, хай у ваш дім линуть золоті літа ! Дай вам Боже щастя , здоров”я, поки вашого віка! ХРИСТОС СЯ РОЖДАЄ! СЛАВІТЕ ЙОГО!
Великдень також запам”ятався не тільки паскою і ковбасою, але і веселими іграми навколо церкви протягом всіх трьох днів свят. Дівчата самі, а часто із хлопцями водили навкруг церкви хоровод і співали великодніх пісень, серед яких найголовніша була „Ой надворі ясно, ясно, відай мороз буде”, а також „Подоляночка”.
Заміжні жінки стояли перед церквою та сиділи на лавочках під церквою. Хлопці норовили вилізти на дзвіницю, ставали в чергу дзвонити у дзвони.
Дорослі чоловіки гралися перескічки і третяка – третій лишній, а ми бігали біля них, час від часу прибігаючи до мами. Дуже хотілося паски.
Паску пекли живного четверга. Дрова для печі ми готували заздалегідь. Для цього годилися сухі і дуже тверді букові гілляки, які ми ламали з буків у Стоморгах або на Бузьковім ґруневі спеціальною ключкою, в”язали вужевкою в оберемок і на плечах приносили додому.
Та й взагалі всі дрова на зиму ми наношували на плечах. У бавках рубали вільхи, носили оберемками після підпалу крушину та ліщину. В лісі корчували всохлі дерева дуба, граба, бука. Ножівкою відрізали на деревах засохлі вершки й товсті гілки. Але ніколи не різали сироростучі стовбури – не можна було, лісник міг піймати й оштрафувати, а це вже могла би бути біда, бо платити нічим. Ні діти, ні дорослі не дозволяли собі тоді зрізати сироростучі дерева. І це я затямив собі на ціле життя.
Коли старший брат очуняв після тої страшної пригоди, щоб леда що заробити –пішов працювати лісорубом. Вони з напарником зрізали дерева, кололи , а потім тесали ободи і клепку (дерев”яні заготовки для коліс). Біля них були відходи, що не годились на ободи, але дрова були з них гарні. Ми з братом Дмитром наношували їх , складали в однометрові полінниці окремо від інших. Восени приїздили з Городенківщини люди (полюхи), привозили на обмін зерно або цукрові буряки. З цукрових буряків гнали самогонку. Держава забороняла це робити, але мусили, бо фірманам, що орали й боронували город, треба було платити чимось, на що годилася самогонка. Пам”ятаю, мама варила самогонку в корчах біля кринички. Я носив з кринички воду в холодник і дивився, чи ніхто не йде з чужих.
Слід сказати, що до приходу москалів у 1939 році самогонку в селі ніхто не робив та й пили набагато менше.
Ось так бідно ми жили, але весело проводили час. Ми всі були однаково бідні, тоді ще люди не були поділені на касти – всі були колгоспники. Навіть в анкетах не можна було писати, що родився, наприклад, у родині селянина-бідняка, а треба було писати: в родині селянина-колгоспника. Нібито та родина вже була „багатшою”, але так було, така була тогочасна дійсність.
1951-го мені виповнилося шість років, а Юркові, моєму товаришу, сім. Юрка віддають до школи, а я не лишаюся його. Привели і мене, але Юрка приймили, а мене не хочуть записувати. Але я сів на поріг школи і заплакав, та так плакав, що директор школи не витерпів, взяв за руку, привів у клас і сказав:”Хай вчиться, якщо так хоче до школи”. Так я пішов у перший клас Микитинецької семирічної школи, як пізніше писав в анкетах та автобіографіях.
У 1-4 класі я вчився в коперативі. Спереду був магазин, а ззаду була кімната, де паралельно вчилися 1 та 3 клас, а потім 2 та 4 клас. При вході була криниця з колесом, а позаду невеличкий садок, де ми гралися на перерві. Першим моїм учителем був Юрій Миколайович Мельничук, родом з с. Трача. Дуже строгий учитель – міг боляче вдарити лінійкою по долоні, добряче посмикати за вухо та ще і вказкою потягнути. А ще він на перших порах, коли не був жонатий, міг розгорнути газету і смачно жувати ковбасу, що нам аж слинка котилась, бо ми ковбасу тільки на Великдень їли.
З навчанням я не мав клопоту. Багато віршів уже коло лампи навчився і любив читати казки, арифметику любив. Я мав добру пам”ять і поки хтось з братів
голосно вчив вірша, бувало, що я першим його знав. Розвитку пам”яті сприяло і те,
що я дуже любив слухати старших людей, слухати, коли читають голосно книжку,
та й сам вже почав читати з п”ятьох років. Так що до школи прийшов шестирічним і вже вмів читати.
Мушу розповісти про куріння. У ті повоєнні роки майже поголовно хлопці курили. Училися курити від старших. Не один раз паморочилося в голові, але мусив робити „шлюга”-затягувати дим в легені, щоб почуватися дорослішим. Без цього тебе не вважали за рівного. „Іди до мами, бахуре”,- казали зневажливо. А це вже образа, яку не можна допустити. Хотів не хотів, а мусив курити в затяжку. Купити сигарет не було за що, то ми курили спочатку букове листя, а потім потерюху. Що це таке? Це коли листя тютюну висихало в кишені й терлося, то його насипали на газетний папір, скручували з такої потерюхи цигарки і курили. За тютюном ми ходили з Юрком на Кривоброди, поки жив Юрків дідо – старий Козак, пізніше на фільварку коло ріки в колгоспі садили тютюн і ми смикали зі шнурів.Також ходили до циганки під скалою та міняли яблука на тютюн. А яблука вибирали щонайкращі, якщо не було в нас, то „зичили” в діда Юлининого.
Якраз ми цей бізнес зробили і на другий день пішли до школи. Юрій Миколайович сів на парту й посягнув рукою у мою верхню кишеньку, де була „Урочиста обіцянка юного піонера”, переписана на папірець. Напевно, я її знав напам”ять, але тепер не пам”ятаю, мабуть, мій мозок відмовився такі дурниці пам”ятати. Він цей папірець витягнув, а за ним посипався тертий тютюн.
Це ще не біда, його там було трошки, але Юрко, що сидів поруч, то білів, то червонів, викликавши підозру у вчителя. І вгадав, посягнувши і йому в кишеню, він витягнув весь тютюн. Повну кишеню – я свою пайку вдома заховав, а він свою приніс до школи
Усе, уроки закінчилися. Учитель бере газету, висипає весь тютюн на неї і виносить надвір. Нас з Юрком посадили посередині біля криниці, навколо стали всі учні з класу, що повиходили за нами. Нам запропонували скручувати цигарки з газети і курити, якщо не затягнувся димом, то вчитель бив указкою. Курили до тих пір, поки не знудило Юрка, а потім мене. Після того випадку я деякий час не курив, а свою пайку віддав товаришеві, який і не думав кидати курити.
Цигарки в продажу були такі: „Прибой” і „Сєвер” десь по 10 копійок, таку ціну мали сигарети: „Памир”, ”Верховина”, „Прима” і „Аврора були по 14 копійок. У Коломиї ще можна було купити „Южниє” по 7 коп., вони були коротенькі. Тоді так казали: „Южниє” нікому нє нужниє”, „Верховина” для селянина, а „Аврора” для прокурора».
У мого двоюрідного брата Юрка Копецького був такий прилад, за допомогою якого набивали тютюном порожні гільзи. Гільзи можна було купити за копійки, що ми і робили, в Юрка зичили цього приладу, робили папіроси. Вже готові складали в пушку (портсигар) і дуже цим хизувалися.
Просити курити в дорослих не було заведено, можно було й дістати від дорослого: „Я тебе, шмаркачу, покурю”. А просили ми тільки в тих, хто з нами пастушив – Юрко Пазунюків та Іван Максимків. Іванові ми скручували цигарки, бо він однією рукою не міг ( хоч і скручував до коліна, та вони виходили грубими). Отож ми йому допомагали, а він пригощав нас за те.
За винятком того випадку з „Обіцянкою”, я в школі проступків не мав, вчився добре і маму не раз за мене хвалили. Мама завжди казала: „Вчися,
синочку, щоб як виростеш, так не бідував, як ми бідуємо». Я її слухав і ці слова
пам”ятаю дотепер, але тоді часто-густо під підручником була книжка з бібліотеки,
яку я читав замість підручника, але це не заважало мені добре вчитися.
Школа не була особливою, школа як школа. Були вчителі, яких ми боялися. Це вже згаданий Мельничук та ще, може, Василь Петрович Гасюк. Одних ми одночасно і боялись і поважали – Ганна Кирилівна (дружина Мельничука), Ганна Юріівна та Віра Харитонівна – вчительки математики, української та російської мови та літератури. З одними ми просто дружили – Іван Михайлович Рибак, що вчив фізкультуру. І нарешті Іван Павлович Дзюбей, з якого ми насміхалися. Тепер мені трохи шкода його, що так з нами мордувався. Але він вчив не одне покоління і деякою мірою був і сам винен. Він якось провокував дітей на такі вчинки. Про це знали всі, і хоч я знаю такі випадки, забудемо про них.
Їсти в школі не було що та й брати з собою не було нічого. Ми завжди підживлялись чим могли. І біля школи була грушка, а вже по дорозі зі школи, то й говорити нічого – все що могли рвали, збирали. Тоді перший раз ми спробували помідори зі своїм нерозлучним другом Юрком. Городня бригада тільки почала вирощувати помідори, до цього в селі їх не вирощували, тож ми не могли не скуштувати. До пізньої осені ми так підживлялись, найпізніше сіяли ріпу, яку вже збирали перед самим снігом.
У п”ятому чи шостому класі Юрка Атаманюка (Поцінґливого) забрали до Косова в дитячий будинок. Хотіли і мене забрати, але мама не віддала, як не віддала маленького Сенчукові, що хотів мене усиновити. Якби так сталося, то жив би багатше, але не було б уже того, що було, тобто материнської ласки.
Я став дружити з Василем Микитюком – ми обидва виростали без батька. В нього був дід, та він з нього насміхався, а це мене прикро вразило. Якось я з хлопцями був у нього на вечері, на якій його беззубий дід дуже кумедно ковтав колочену картоплю. Василь його ще кумедніше перекривляв, поводився дуже цинічно. Він не був щирим хлопцем, як інші, часом вдавав з себе дурника, хоч таким не був. Не подобалися мені його слова:”Кагльинка вбила”, коли питалися за його тата. Недовго я з ним дружив. Коли служив в армії, то був у нього в Люберцях під Москвою, на христинах його сина Михайла, коли він перший раз женився. А другий раз він женився в Калуші. Потім проліз у начальство в Коломиї – працював начальником житлоуправління. Ми з ним не спілкувались, він провадив розгульний спосіб життя. За якісь зловживання його мали судити, та він прикинувся дурником, відпустивши довгу, ледь не до пояса бороду. Вдавав з себе естрасенса. Нарешті оженившись з молодою дівчиною в селі, набули двоє дітей і живуть у селі.
А тоді в Микитинецькій школі я подружився з Миколою Іванюком, що завжди був прямим і справедливим. Разом з ним ми перейшли в школу до Спаса, або як вона тоді називалася, Гірську середню трудову політехнічну школу з виробничим навчанням. Після закінчення школи Микола зразу ж вступив у Сторожинецький лісовий технікум. Працював за спеціальністю в Яблунівському та Печеніжинському лісництвах. Через свою прямоту і чесність незаслужено страждав. Якось він ударив порожніми слоїками голову колгоспу Оськіна, що не хотів йому видати довідку на паспорт. Сказав правду в очі лісничому, а той довів його, що Микола залишив лісову роботу. Микола, оженившись, купив хату в Сопові біля Коломиї і жив там. У чомусь ми з ним подібні, я також за свій характер натерпівся.
А от в Юрка трагічно закінчилось життя. Він проживав у Косові, працював у „Гуцульщині”, був одружений із Сонею. Дружив з нею ще з дитячого будинку, але вона вийшла заміж за іншого і народила двох дітей. І все ж таки розійшлася з чоловіком і вийшла заміж за Юрка, який постійно її любив. Доля розвела нас далеко один від одного, а тому ми спілкувалися не часто і лише кілька років тому мені сказали, що його вже немає в живих.
Але повернімося в школу. Ми були п”яті випускники цієї школи. До неї ходили діти з навколишніх сіл- Долішнього, Микитинців, Кропивища, Трача і Гуцулівки. Учительський колектив був дуже гарний. Завучем працював мій двоюрідний брат Дмитро Ганцяк – він викладав історію, Надія Володимирівна, його дружина – українську мову та літературу, математику – класний керівник Микола Олійник. У школі працювало тоді подружжя Гуляїв. Були і микитинецькі вчителі –Федір Вандич і Юрій Микитюк, відповідно військова підготовка та музика і співи. З особливою синівською вдячністю згадую вчителя іноземних мов Жовтанського Володимира Івановича, що в класі вів німецьку мову, а нам, микитинецьким, - французьку. Крім мене і Миколи Іванюка з Микитинців, ще ходив Юрко Григоришин, що ліз у друзі, коли ми були потрібні, а потім не хотів і вітатись. Був у школі й учитель, з якого також насміхались. Він замість географії, яку вчив, казав: гигиграфія. Та, мабуть, у кожній школі бувають такі вчителі. Трохи не забув згадати, що хімію вчила нашого учня Богдана сестра -Катерина Сидоренко ( по чоловікові Гоянюк). Вона хоч і молода була, але дуже строга і таки заставляла вчити цей предмет.
Ходити до школи доводилось понад три кілометри. Часто тета передавала Дмитрові на квартиру баньку молока. Аж у десятому класі брав у брата Дмитра ровер та їздив ним. Навесні та восени, поки не було болота, ходив через зарваницю, так було трохи ближче, а часто і гриби приносив заодно.
У школі я дружив з хлопцями з Трача Святославом Черпінським, Богданом Семенчуком та ще з Петром Удудом з Гуцулівки. Зі Святославом ми разом заносили документи в Чернівецьке залізничне училище, але через рік після закінчення. Як я перший раз вступав, я ще розповім, а тоді тільки тому, що треба було когось довго чекати, я поїхав додому і, повернувши в Сторожинець, здав документи туди.
Школу я закінчив 1961 року. Одержав атестат зрілості тоді, як виповнилося 16 років. Атестат зрілості отримав, але до самої зрілості було ще далеко. В школі вчився добре. Не мав усіх п”ятірок, та чомусь і не хотів мати, так що медалі не мав. Я був один з кращих учнів з математики і, очевидно, високо себе підніс, бо довго не задумувався, вирішив вступати у Львівський політехнічний інститут, на загальнодержавний факультет в Івано-Франківську. До цього далі Коломиї я не був.
Вдома на цей час Славко уже женився і жив на Воронці. Він лишився інвалідом після поранення, але пенсії йому не платили – працював лісорубом за копійки. Бідували з Анною, яка робила килими вдома. Та ще почали будувати хату. На роботі в лісовому господорстві тоді ( та й тепер) платили мало, але де-
рево на хату він навозив майже без грошей. Здебільшого самотужки на санках, а
трохи допоміг його тесть, що працював фірманом у колгоспі, та його сусід Іван
Шинкарук, що працював з кіньми лісництва.
Брат Дмитро через хворобу також не мав середньої освіти і вже одного року зі мною здав екстерном за середню освіту. Пізніше він таки закінчить інститут і буде працювати в цій же школі вчителем історії. Але тоді всі хотіли, щоб я вчився в інституті.
Мама дала мені 10 карбованців. Держава якраз провела чергову реформу, і зі 100 крб вийшло лише 10. Ну як завжди, все для людей. Я поїхав до Івано-Франківська, що лиш недавно став так називатись, раніше був Станіслав. Здав документи і написав перший твір з української літератури на три бали. Хоч і прикро було, але ж я математик, а письмову математику здавали через два дні. Та після другої трійки я впав у паніку, подумав, що з трійками не пройду, а тільки розпущу гроші, хоч і витрачав лише копійки, бо купував тільки хліб та суп гороховий за 3 копійки. Сам не витримав і не було кому порадити – забрав документи назад, поїхав додому та віддав мамі гроші.
Пізніше довідався, що з моїми оцінками всі вступили, бо після математики ніякого конкурсу вже не було. Але поїзд пішов, я був удома, на роботу нікуди не міг поїхати, бо треба було паспорта. А паспорт не давали, бо голова колгоспу не давав довідки, таким способом примушували йти робити до колгоспу. Йти робити в колгосп, де нічого не платили, страшно. Не пішов, і маму попередили, що відберуть присадибу. Зиму відпрацював у лісі, а навесні відновилась справа про присадибу. Ми виорали і завеснували, а нас подали до суду за „самовільний захват землі” – так дослівно називалося висунуте нам обвинувачення.
Це було дико. Вдумайтися лише – батько загинув на війні, один син хворий, другому немає ще й вісімнадцяти (Славко жив окремо), мама працює в колгоспі – і тут самовільний захват землі. Я думав, що це творять місцеві владні структури, а праведні, що десь там наворі, нічого про це не знають і досить донести до їхніх вух таку несправедливість, як усе зміниться. І ми написали скаргу самому Микиті Хрущову в Москву. Прийшло повідомлення, що лист доставлено в секретаріат Хрущова, і ми вже втішились, що правда восторжествує, та даремно, нас таки судили. Я вперше в своєму житті зневірився у владі, але тільки в хрущовській владі, в радянську я вірив безмежно.
Суд відбувся, на суді мені дали слово, я виступив і, напевно, розтопив- таки кригу на серці судді. Суд визнав, що не було складу злочину. А трохи пізніше вже стали видавати сільським жителям паспорти без довідки з колгоспу.
Мої дитячі безтурботні роки закінчилися, і перш ніж продовжити писати про своє подальше життя, я хотів би доповнити розповідь про тогочасне життя жителів села тим, що не передав, описуючи події через призму тільки мого життя і тільки моєї Кореї. Спробувати відповісти на деякі питання уже з висоти 60- річного досвіду, моїх знань, спостережень і переконань. Я знаю, що це тільки мої погляди, і нікому не нав”язую їх, бо вони можуть бути суб”єктивними.
Та зрештою, в той час я сприймав усе, що діялося навколо, дитячими очима. І безперечно вірив у все те, що було надруковано. А надрукована була, м”яко кажучи, не вся правда, а може, навіть зовсім неправда . То вже тепер є
можливість, при бажанні ,звичайно, прочитати про ті правдиві події , що відбу-
валися тоді, і порівняти з тим, що залишилося в моїй пам”яті.
Я писав про себе, про нашу сім”ю те, що бачив, що відчував на своїй шкірі. Повторюю, що то був не тільки післявоєнний важкий період, то був період становлення тоталітарного режиму на Західній Україні з усіма його наслідками. Тяжкі втрати війни доповнювали терор та репресії, що здійснювала влада. Цей період був часом великих перемін, насамперед у свідомості людей. Мені тільки хочеться констатувати ті факти, що відбулися в моєму селі.
Війна зачепила майже всіх жителів села. Велика частина тих, що воювали, не повернулася додому, залишивши в горі своїх діточок, дружин, старих батьків. Друга частина повернулась каліками, вони одержували мізерну допомогу, а треба було жити і ростити дітей. Багато було людей, що працювали на державній роботі, хто в шахті, хто на лісозаготівлях. На них казали, що вони мали бронь. Їм також було нелегко. Наприклад, ті, що працювали на шахті в Ковалівці, а шахта працювала в три зміни, мусили йти чи в сніг, чи в дощ, чи вночі, чи в свято чотири кілометри через ліс. Вони втоптали таку стежку, яка ще довго і після закриття шахти не заростала. І платили їм небагато (але платили), і землі біля хати залишали тільки 0,15 га, а все ж таки вони жили краще – і хліб у них був, і до хліба. Та слід сказати, що їхні діти не зазнавались і ніхто не робив різниці між дітьми.
Бронь мали не лише робітники, але й службовці, працівники міліції, енкаведисти, ще було багато і сексотів, яких спеціально залишали.
Щоб краще все це зрозуміти, треба вернутися трохи назад в історію, і я дозволю собі висловити свої міркування з цього приводу, може навіть такі, що не всім подобаються, але, думаю, що на старості маю право на свої міркування і переконання.
Я згадав те, що мені розповідали старші люди, це Василь Юлинин, Федір Копецький, Юрко Пазунюків та Ілько Костів.
Те, що нам вічно клепали, як люди страшно бідували за Австрії і Польщі, які вони були нещасні, м”яко кажучи, було неправдою. Споконвіку так було, що працювати на землі - це важка праця від зорі до зорі в полі.
І може тільки в наш час вона в розвинутих країнах стала легша, бо запровадили різні машини і механізми. А тоді люди по всіх селах і в нашому селі орали, сіяли, сапали, косили, збирали врожаї і тримали коні, корови, свині та птицю. Як звичайно, завжди. І різниця тільки була в тому, що багатими були ті, хто працював від зорі до зорі, все життя скуповував ґрунти. Був ґаздою, та ходив як і всі в холошнях (полотнятих штанах), зрібних сорочках і тільки на свято він собі дозволяв надіти кожух чи байбарак з тонкого сукна, взути боксові чи ялові чоботи. Бідні ж цього не мали. Замість скуповувати ґрунти, вони ходили в шинки та корчми і все, що мали, пропивали й програвали в карти. У багатих були більші хати – дві кімнати через сіни та будівлі для сіна й худоби. Бідні ж мали хатини на одну кімнату та багато дітей, і коли не було що давати дітям їсти, зверталися за позичкою до багатих, а потім мусили той хліб відробляти. Так було споконвіків до приходу нових радянських порядків. Ці порядки полягали в тому, щоби добрих ґа-
здів не стало, своєї інтелігенціі, якої і так було мізерно, також не стало за одну чи
декілька ночей. З ледацюг зробили місцеву владу та сексотів. Пасовища, ліси та
землю від людей забрали. А далі забрали і самих молодих людей на фронт, більша
частина з яких не вернулася. А решту виживайте! А як?
А до цього, за Австріі, наприклад, діти ходили до школи, але не всі, дехто не пускав своїх дітей до школи, а ті, що ходили, то тільки в першу, другу чи ще може третю клясу. Інших не було. А до інших шкіл чи гімназій ішли далеко не всі, бо крім плати, треба було дитині мати великі здібності до тої чи іншої науки. А частіше батьки не відпускали, бо треба було працювати на землі. Аби знав тільки грамоти, а професором не будеш, казали.
Чи можно було бідному вчитися? Можна, бо було багато меценатів, які підтримували розумних дітей. Підтримувала і держава, і родина цісаря, видаючи талановитим учням стипендії та інші допомоги. В селах навчались українською мовою, але якщо далі вчились, у Відні, то мусили добре знати і німецьку мову. Але той факт, що у Львові за Австрії був відкритий український університет, де навчались українською мовою, незаперечний. Скажіть, за 300 років в Україні, яка була в складі Росії, таке було? Та й за радянської влади навчання в інститутах було російською. Сам переконався в цьому, коли вчився.
Вже за Польщі було трохи інакше. Поляки вважали і, до речі, вважають, що то їхні землі, як не по Дніпро, то принаймні по Збруч. А тому хотіли полонізувати населення – насаджували вчителів поляків, які з дітьми говорили тільки польською мовою. Водночас з полонізацією поляки проводили латинізацію – переслідували православну та греко-католицьку віру, насаджуючи римський католицизм, масово будували костели.
Все це викликало невдоволення українців. Це невдоволення втілювалося в двох напрямках: радикалізму та націоналізму. Оскільки національну свідомість треба було будити, то цим скористалися радикальні партії, передусім КПЗУ та соціалісти.
Люди збиралися по хатах-читальнях, де з читанням Шевченка, Франка та інших українських письменників читали прокламації, як добре живеться за Збручем українцям. Люди , не знаючи істини, не знаючи нічого про репресії і голодомори, про геноцид українського народу, вірили в ті легенди. Пропагандисти мали неабиякий авторитет серед населення. Люди читали вірші, співали пісні про радикалів. Я чув ці пісні й вірші від діда Юлининого та запам”ятав кілька рядків:
Радикали, коби потривали,
Пробудили наших хлопів,
Щоб сіти порвали,
Край не покидали
І за моря не блукали,
З нужди не вмирали.
Бо наша орґана – сардак, кожух , чорна шапка
І червона фана.
Бачите, зачеплено і те, що українці мігрували за океан. Так і було, з села до Канади їздив Михайло Ганцяк, а Параска Лунева виїхала до Австралії. Але тоді не
так аж багато людей виїжджало з села. Наприклад, Михайло Ганцяк заробив гро-
шей у Канаді, вернувся в село і став багачем, що й моя мама в нього служила. Наба-
гато більше виїхало і не повернулися в село за радянської влади. Спочатку багато
не повернулося з німецьких таборів, пізніше маса людей не повернулися з совіт-
ських сибірів, потім втікали від колгоспу та попадали в різні вербовки і вже в село
так само не поверталися.
Жителі села, і в тому числі мій вуйко Федір та інші, не могли знати всю правду про так звану революцію1917 року в Росії, про страшний голод і розруху у 1918-1921 роках, про масове вивезення до Сибіру порядних і працьовитих селян, про страшний голодомор 1933 року, коли все зерно, включаючи посівне, було силою відібране в селян, про прояви канібалізму на східній Україні.
Мені в Америці вдалося прочитати об”єктивну оцінку тих подій. В Україні , навіть незалежній , цього не прочитаєш, а тому я дозволю собі навести коротко деякі цифри і факти без коментарів:
- за 400 років територія Росії збільшилася в 400 разів;
- за 537 років після Куликівської битви і до закінчення першої світової війни Росія провела у війнах 334 роки;
- Ф.Достоєвський ще до жовтневого перевороту писав, що на Росію насувається епоха соціальних потрясінь, і якщо вони відбудуться, то це забере 100 млн людей ( згідно з теперішнім підрахунком, фактичні втрати в ХХ сторіччі становлять 110 млн);
- що Леніна та інших емігрантів- революціонерів було перевезено в опломбованому вагоні через Німеччину і за німецькі гроші, був здійснений переворот, коли до влади прийшли більшовики, і за це Ленін пообіцяв, що Росія односторонньо вийде з війни або сепаратний мир, що і був укладений у Брест-Литовську, внаслідок якого кайзерівська Німеччина захопила майже всю Україну з Києвом;
- що тільки 5 із 15 членів першого робітничо-селянського уряду, затвердженого вночі проти 8 листопада 1917 року, померли власною смертю;
- що друга після Леніна в уряді особа Л.Троцький (Бронштейн) заявив: „ми повинні перетворити Росію в пустиню, населену білими неграми, яким ми надамо таку тиранію, яка і не снилась ніколи найстрашнішим деспотам Сходу. Різниця лише в тому, що тиранія буде не справа, а зліва, і не біла, а червона, бо проллється стільки крові, такі потоки крові, перед якими здригнуться і збліднуть всі людські втрати капіталістичних війн... шляхом терору, кривавих бань ми доведемо руську (не тільки російську) інтелігенцію до повного отупіння, до ідіотизму, до тваринного стану;
- що його прізвище Бронштейн і що він мав на рахунку в американських банках 100 млн доларів( сьогодні це понад 1млрд);
- що дід Леніна не був дворянином , а міщанином, бабка- єврейка, а його самого називали монголо-жидом;
- що Свердлов, Бухарін, Каменєв, Зинов”єв, Молотов, Калінін та багато інших були євреями;
- що поіменний список першої Ради народних комісарів і зіставляння за національністю: 3 русскіх, 1 грузин, 1 вірменин і 17 жидів;
- що поіменний список першого Центрального виконкому: 5 русскіх, 6 латишів, 1 німець, 2 вірмени, 1 чех, 1 українець (Цюрупа) і СОРОК ОДИН жид. Центральна команда ЧеКа: 1поляк, 1 німець, 1 вірменин, 2 русскі, 8 латишів і ДВАДЦЯТЬ ТРИ жиди. Список послів СРСР: 3 русскі і 13 жидів;
- що терор планувався зразу ж після захоплення влади і Ленін не був винятком- збереглася телеграма його в Пензу, в якій він наказав повісити 100 чоловік;
- що Сталін, прийшовши до влади в 1925 році, за майже 30 років влади були перетворив у невільників системи, рабів Гулагу, тюремну пилюку, могильний прах не тільки ворогів, але й звичайних людей;
-
- що в армії СРСР в роки Другої світової війни перебувало 29,5 млн чоловіків і втрати убитими -8,7 млн, а втрати, враховуючи цивільне населення, становлять 27 млн осіб;
- що тільки 1 із 20 чоловіків, мобілізованих на війну 1924-1925 років народження, повернувся неушкодженим;
- що в 1932 році було експортовано СРСР 18 мільйонів тонн зерна, а в 1933 році – 10 мільйонів тонн, тоді як в Україні масово помирали голодною смертю;
- що тільки в 2007-2008 рр. людство визнало голодомор і геноцид українського народу.
Все це свідчить про те, що катами українського народу в прямому і переносному значенні цього слова стали разом з росіянами та українськими яничарами і євреї. Для останніх, щоб служили вірою і правдою комуністичній ідеї, з благословення Леніна „народний комісар війни” Лейба Троцький пообіцяв створити в Криму та на півдні України єврейську державу, так званий Новий Сіон. І виродки єврейської національності кинулися з усіх ніг виконувати і перевиконувати поставлене партією Леніна-Сталіна завдання.
Якщо б люди тоді знали хоч частину з того, що відбувалось, то не підтримували б радикалів, а підтримували б іншу течію, яка була за національну ідею, що починаючи з 1920 років приходила в голови людей. За Польщі національний рух , насамперед серед молоді, почав поширюватись, незважаючи на репресії з боку польської дефензиви, незважаючи на Березу Картузьку, куди поляки засаджували всіх, кого підозрювали в націоналізмі. Але це не була масовість, наші люди, на жаль, дуже аморфні й підтримувати національний рух, що переріс в Організацію українських націоналістів, почали аж тоді, коли наяву побачили злодіяння червоного режиму в 1939-1941 роках і нацистського режиму в 1941-1944 роках.У той період і була створена Українська Повстанська Армія, в якій воювали за незалежну Україну не лише українці, але десятки народностей. Вони воювали як проти німців, так проти москалів. Воювали вперто і завзято. Коли німців погнали з України, ці люди пішли в підпілля і далі воювали проти радянської влади. Маючи підтримку в населення, жменьки месників ОУН-УПА діяли до 1951-го – 6 років після закінчення війни, і могутня радянська держава з найбільшою в світі армією і найбільшим репресивним апаратом без допомоги сексотів нічого не могла вдіяти жменьці людей, які воювали за ідею, за самостійну Україну і готові були померти за свій народ.
Та повернемося в рідні Микитинці, в післявоєнний період. Після утворення колгоспу в селі стали робітники і колгоспники. Серед колгоспників краще себе почували фірмани, та ще деякою мірою доярки. Жінки працювали в ланках, а чоловіки в будівельній бригаді. Фірмани себе краще почували тому, що всім треба було орати, привезти щось і всі до них зверталися. Деякі з них були гонорові й навіть могли когось з нас, хлопців, і батогом потягнути, коли ми чіплялись на розвору під’їхати.
Ось кого я нагадую: Дмитро Левіцький, Никола Гарасимів та Юрко Федоріків на Кореї; Михайло П.Левіцькової, Юрко Козаків, Михайло Іванюк (Доцьик), Мифтодій, Василь Сав’юк зі шляху; Михайло Слюсарчук та Василь Требіїв з Воронця. Конюхами робили Михайло Лалак та Шкрибенько, які нас не відганяли, і ми часто приходили дивитися на коней.
Які культури сіяти чи садити в колгоспі, доводили з району. Як звичайно, сіяли пшеницю, ячмінь , овес, кукурудзу, буряки і садили картоплю. Правда, одного року заставили сіяти чумизу, а за Хрущова майже всі поля засівали кукурудзою. У наших краях споконвіків сіяли кукурудзу, бо без кулеші з кукурудзяної муки в насне обходилося. Але це була не та кукурудза, що сіяли в нас, це були „зуби”- гібриди з південних областей, які росли в три рази вищі, та й урожай давали значно більший. А те , що не завжди в нас вони дозрівали, то нас, хлопців, це не обходило, мидо пізньої осені могли пекти шуляки.
Спочатку був дуже низький урожай, потім рясне удобрення, можливість застосувати сівозміни та сільгоспмеханізми сприяли підвищенню врожаїв. І вже на присадибах були менші врожаї. Зернові косили косами та жали серпами і складали в полукіпки. Снопи возили на тік, де була молотарка, яка приводилася в роботу кіратом: коні йшли по кругу і через паси обертали молотарку. Пізніше вже крутили електродвигунами, а струм вироблявся на колгоспній дизельній електровні. Солому тут же скиртували, і тут я почув Юрове: «п е р е в е р т а й!». Зерно простелювали на току для просушки, і над ним кружляли безліч горобців та голубів. Найдовше, до снігів, лупили кукурудзу та прикопували кормові буряки. Картоплю видирали сапами, поки Никола Гарасимів вперше не застосував „вертольот”- картоплекопалку, яка викидала картоплю на землю, і школярів заставляли її збирати.
Пам”ятаю, була городня ланка, яка вирощувала то капусту і помідори, то тютюн. Учні зі школи майже цілий вересень, а то й половину жовтня ходили в колгосп організовано вимикувати і чистити буряки, лупити кукурудзу, збирати картоплю. А неорганізовано - набирати в кишені помідорів та потягнути листя тютюну зі шнурів.
Коноплі в колгоспі вже не сіяли, а на початку 1960 –их вже сіяли льон. З ним було дуже багато мороки – його спочатку вимочували у воді, як коноплі, та потруїли всі водойми, а з льону вже користі не було, ну а потім додумувалися розстелювати на пасовищах, і не було де пасти корови, мусили гонити або в ліс, або в бавки. А досушували жінки з ланки навіть у хаті на печі. Сухі сніпки льону дуже легко займалися і горіли, як бензин. Люди швидко додумались шмалити льоном свині, щоб була м”яка шкірочка.
За роботу колгоспникам нараховували трудодні, по яких в кінці року за залишковим методом платили натурою. Ці залишки, після того як здали державі, лишили в насінний фонд та, мабуть, і частину розтягнули, роздавали людям. Але часто-густо цих решток взагалі не залишалось, тому-то фірмани і мали переваги, бо мали опалку, в яку щось таки і заховували і привозили додому, всі інші істинно колгоспники такої можливості не мали.
За Хрущова запровадили грошову оплату, скасували закон ”трьох колосків”. Наші люди, які до всього звикли, змирилися з цим, втягнулись, зрозуміли систему і вже тягнули не тільки в опалці.
Я вже писав, що ми їли . Те ж переважно їли і всі інші люди в селі. Якщо був урожай картоплі та кукурудзи, то вже були задоволені. Картопля тоді ніколи нікому не проїдалась. А ще були квашені огірки в бочці, бо теперішніх хвороб огірків та картоплі ніхто не знав і огудиння та картоплиння восени доводилось косити. Отже картопля з огірками, кулеша – це була постійна штатна їжа, а вже решта ягоди, гриби, риба , як кому вдавалося.
Ходили до Ковалівки по хліб, а найчастіше посилали дітей, бо треба було стояти в черзі.
З розвитком льонарства і появи в магазинах товарів перестали сіяти коноплі, купували або матеріал на костюм, або вже готові костюми.
Дрова привозили фірмани, але не всім. Переважна більшість людей вимушені були дрова носити на плечах. І що цікаво – всі люди палили тільки дровами, які носили з лісу, але при цьому ліс не нищили, берегли. Ліс був доглянутий, на відміну від теперішнього часу, коли майже всі оселі опалюють газом, а ліси винищують. Всюди в ліс були протоптані стежки, якими люди ходили часом і за кілометр за дровами. Насамперед збирали букове гілля, потім ламали його з дерев ключкою, аж коли вже не було ні одного , ні другого, спилювали в землі або корчували сухостійні дерева. Сироростучі зрубували дуже рідко і то на толоці, що вважалась нічиїм, та й збільшувались площі під випас.
Хати будували тільки з дерева, а лісоматеріал або привозили з гір, де були лісозаготівлі, або ж по домовленості з лісниками корчувати дерева так, що знайти місце було важко.
Дуже бережно люди ставилися до толок, де були випаси, правда, перш за все стежили, щоб ці толоки не заростали, бо не було б де пасти худобу. От тому-то було так багато полянок, про які я писав і якими бігав босими ногами.
Я про них згадував в Америці і коли приїхав, мені до болю захотілося пройтися по них. І от що з того вийшло. Через бавки, а також Шинківський потік, я не зміг пройти через зарослі ожини, які буквально обплели кущі черемхи, чорної та білої вільхи. Я не знайшов ні одної стежини, навіть звірячої. Та що там малі полянки, як великі, наш головний стадіон - пастівник уже до половини заріс жарнівцем і вільхою, а з трьох боків невпинно насуваються зарості ожини, через які неможливо навіть пролізти. Там тепер тільки брат Дмитро інколи прив”язує корови та Бабчук, що живе на Кореї, прив”язує кобилу.
Якось трапилась нагода і я пройшовся від шутрівки через Фиштейку, Бузький ґрунь, Зарви, Кропивки, малу дубину і спаську царину до автобуса в Спасі на Городищах. Я не блудив, але надіятись на стежки, які постійно тут були, було марною справою. Та давайте за порядком. Від шутрівки стиглого лісу вже не було – вирубали.
Важко сказати, чи ще щось росте на вирубках, добре бачив хіба ожини(можливо, під ними і деревця є). Біликової дороги, що з”єднувала Фиштейку з шутрівкою, давно немає – там пролягла траса газопроводу, і будівельники, що її прокладали, мабуть, і не думали відновлювати дорогу, але ймовірно, що по ній ще тягнули ліс великими тракторами, бо залишились глибокі колії, порослі ожинами й осокою. На потоці, через який проходила дорога на Кривоброди, утворилася двометрова скала, на яку мені довелось залізати. Але через Заріцькі бавки, де вирізані поодинокі дуби, а площа так поросла славнозвісними ожинами, що знову ж таки пройти неможливо. Я же видерся на Бузький ґрунь і через нього зійшов на Зарви. А тут мені взагалі довелося продиратись через суцільні завали. Навіть знаку не було там, де пролягала стежка, по якій носили оберемки букового гілля з Бузькового ґруня, та осколи від ободів з-під Фиштейки. Зайшовши в Кропивки, які й тоді були млаковиті, бо близько залягають ґрунтові води і ділянки разом з деревами( як і Зарви і Заріцькі бавки) постійно сповзають.
Та це не завадило тут робити „санітарну” рубку. Це така рубка, коли забирають тільки стовбур дуба до крони, а решту залишають напризволяще. Коротше, рубають, що краще і що можна продати за великі гроші. А ті дерева, які необхідно зрубати, звичайно, залишені. Такого ні одна держава не допускала, навіть СРСР, що дозволяють собі владці в незалежній Україні.
Страшнувато стає від цього, а ще від того, що землю не обробляють, сади приходять у запустіння, а ліси нищать. А може, то так має бути ? Я постарів і мені ввижається??? Може, в мене така туга за минулим? Не вважаю, що це правильно.
Тоді кожний клаптик землі оброблявся і давав віддачу, кожну полянку використовували для випасу худоби. Навіть межі зжинали і траву згодовували худобі. А ми малими з лісу траву носили, щоб на полудне згодувати корові й мати вільну годину для купання в ріці.
А сади? Вирубували по берегах корчі й садили плодові дерева. Симчишин зі шляху й Танасій на Воронці, що вміли щепити дерева, були незамінимі в селі люди. Не було спеціальних підвальних приміщень, але яблука зберігали до весни, вкриваючи хвойною лапкою і соломою та прикопуючи.
І хоч як жили бідно, хоч як працювали, все ж знаходили час для розваг. Трохи багатші, серед яких були і фірмани, робили „балі”, „зліжки”, коли кожний щось приносив і разом випивали і бавилися. Робили іменини та „били Петра”. А от про день народження згадували зрідка.
Навіть було модно мати коханку. Про це знали всі й не завжди осуджували. Так, Петро Марії Йванової мав за коханку Николушиху, а старий Максимко - Ільчиху. Та я малий був і багато чого не знав.
Молодь сходилася на вечорниці, де дівчата пряли або вишивали, а всі разом співали і колядували. А особливо ми, хлопці, любили ходити на толоки лупити кукурудзу. Як тільки господар кошиком виносив чисті качани і залишалась велика купа лупишини, ми гралися в ній з дівчатами та нишком щупали їх за груди.
Хочу ще розповісти про тогочасні весілля, але було б цікавіше, коли б можна було їх порівняти з теперішніми. Я постараюсь.
Десь від 1950-го до 1970 –их років весілля робили в хаті, де для молодих стояв стіл, а гостей частували здебільшого в стодолі, під навісом, або ж на помості. Столи і лавки зношували від сусідів. Починалось весілля так як і тепер, із занесенням весільного деревця. Це дійство здійснювалося або під музику тих музик, що грали весілля, або під спів сопілки, що здебільшого в селі грав Микола Гаврилюків. Але головним був, звичайно, спів жінок «барвінкової», який завжди закінчувався словами: „Ой дай Боже, в добрий час, як у людей, так і в нас”. І ці слова наші люди стараються виконувати завжди до нашого часу. Немає значення, чи є матеріальна змога, чи немає, але щоб не було гірше, як у інших людей. Цього вечора, коли заносили деревце, приходили близькі родичі й сусіди. Жінки у вузликах приносили кукурудзяне зерно або крупу. Молоді ґаздині сідали шити вінок, а ґазди стояли надворі та гомоніли, чекаючи, коли вони закінчать.
Після того як пошили вінок і потанцювали з нам, тримаючи його на подушці, всіх садовили за стіл. А на стіл ставили порізаний хліб і приносили печеню – це була підпалка і зверху було трошки м”яса, ще могли подати борщ, а от коли вже подавали голубці, то це була остання страва. Замість голубців часом подавали кашу з кукурудзяної крупи. Мисок зі стравами ставили декілька на стіл, з таким розрахунком, щоб на неї можна було дотягнутись. Ґазда або ґаздиня брали пляшку горілки, наливали собі в маленьку чарчину, випивали і передавали чарку статечним ґаздам, а ті пускали в рядочок. Чарку не сміли затримувати, бо вона була одна, і деколи бурчали : „Та пускайте килішок”.
У декого були так звані заводини, це коли крім згадуваного дійства музики грали танці й сходилося багато молоді, навіть з навколишніх сіл. Це була значна подія для молоді, бо можна було досхочу натанцюватися. На відміну від теперішнього, на другий день незаміжня молодь на весілля не приходила, а приходили тільки на „виріджіння”. Молоді в супроводі музик та молоді йшли до шлюбу. Спочатку брали церковний шлюб, а коли церкву закрили, то шлюб брали в клубі, де молоді розписувались і танцювали кілька танців.
Як тільки молоді повертались зі шлюбу, на весілля сходились гості. На приніс жінки знову ж таки несли у вузлику кукурудзяне зерно, а пізніше калачі. Ґазди несли струцні або горілку. Хто з них вважав себе дуже вже великим ґаздою, то приходив з вінком кукурудзяних шульків, що звисав через плечі до землі. В селі це робили Дмитро Левіцький з Кореї та Никола Федунів з Сафатової долини. За стіл гостей садовили, як я вже писав, у стодолі або на помості. Тут же й танцювали, коли закінчували трапезу й виносили столи та лавки. Їсти давали те ж саме , але вже побільше, ставили вже холодець з бурячками, голубці давали з кукурудзяної крупи, а от кашу - з рижу або глогазу. Горілки на стіл давали по пляшці й давали на замін, коли всю випивали. Після того як гості наїлися і починали співати, набивали бочку з пивом. Пиво наточували в збанки та графини й носили до столів.
З танців грали „гуцулку”, деколи польку, кроков”як і вальс. Нам, хлопчакам, добре було, як музики грали в стодолі, бо ми вилазили на подрини над стайнею і звідти спостерігали за танцівниками. Парубки не мали права танцювати з ґаздами, їм, як добре поводились, оголошували танець для молодих, вони танцювали і відходили набік.
Вночі була повниця. Грошей у людей не було, багато в повницю не клали, приблизно від 5 до 25 крб. Після повниці ставили ще раз за стіл і виносили деревце, що означало кінець весілля.. Гостей на весіллях було десь 30-50 пар. А вже в 1980 -1990 роки на весілля скликали все село.
Звідки я це знаю? Правильно, я був малий і швендятись по весіллях серед ґаздів не можна було, але я був на весіллі у вуйка Миколи, коли женився Юрко, а також на весіллях , що були на Кореї. Ну а в 1958 році женився брат Славко. Так що трохи практики набрав.
На весіллях грали в основному музики ( крім сільського Андрія Гнатового), Іван Філипів з Хімчина, Вуланець та Ґуджуман з Вуторопів. Здебільшого це були
троїсті музики, що складалися зі скрипки, цимбалів та бубна, але в вуторопських
музик з’явилася сопілка. На ній грав музикант, що женився з дочкою Федора
Мандрика. А вже пізніше в капелі Івана Філипового грали „Ладусі” на духових
інструментах.
І от порівняння: через 50 років, уже в 2008-у, я відвідав весілля в Микитинцях, у наймолодшого Костевого сина Юрка, що женив свого сина Василя. Я сказав для порівняння, а дуже тяжко порівняти – три весільних доми, кожний з яких розрахований на не менш як на 150 -200 гостей. Гостей було приблизно 400, із них десь половина молодих до 30 років, решта від 30 до 50 років і лиш одиниці такого приблизно віку , як у мене. І от коли я за 50 років пам”ятав ,що подавали за стіл, то тут подавали такі делікатеси із м”яса, птиці та риби, що я і назви їхньої не знаю. А різної випивки стільки багато та такої різноманітної, що дивуєшся, як те поміщається в людей.
Весілля відбувалося чотири дні, ми ж з дружиною були в суботу й неділю.
Їж, пий, гуляй, скільки душа прагне. Правда, деякі традиції залишились – так же заносять весільне деревце, беруть шлюб, але тепер уже в церкві. Так же з приносом приходять на весілля, жінки несуть коробки з цукерками й квіти, чоловіки пляшку горілки, тут же вони вітають молодих і дарують їм гроші, десь по 200 гривень на людину. Повниця також є, але тільки для близьких родичів та хрещених батьків, яким молоді дають дарунки.
Як на мене, то тільки одна негативна риса сучасних весіль у селі є та , що гості приходять пізно ввечері. В Юрка, що всіх просив і попереджував гостей, щоб приходили раніше, гості зійшлися десь на 10 годину вечора. А деякі гості взагалі прийшли опівночі.
Крім Юркового весілля, ми відвідали ще одне весілля у двоюрідної сестри моєї дружини Марії, що замужем за Бейсюком, родом з Пістині. Тут також делікатеси і також на ніч приходять гості.
50 років, а такі разючі зміни. Невже так люди багато живуть? Живуть багато, та не всі, далеко не всі, але весілля стараються робити багаті. В нашому випадку Юрко Костів справді багата людина. Бейсюк же, спеціаліст від дерева, працює тяжко, далеко від сім”ї і також старається не «завстидатись». Але й Бейсюк ще може на те заробити. А деякі люди позичають грошей, щоб зробити багате весілля, а потім з дарованого віддають гроші, а молодим вже нічого не зостається.
То чи потрібні такі весілля? Чи може краще для молодих щось зібрати? Та не мені про те судити, я тільки для порівняння хочу ще розповісти про весілля в Америці, де мені довелося бути, і не в бідних, вони мають свій бізнес.
І нехай судять інші люди, що, можливо, прочитають ці рядки ще за 50 років.
На це весілля я потрапив випадково. Зять Василь відмовився йти на весілля і погодився сидіти з дітьми, а Миросі нічого не залишилось робити, як попросити, щоб я йшов з нею, бо ігнорувати запрошення не можна було – надто порядні ці люди і дуже багато їм допомагали. Вона приїхала за мною досить пізно, на офіційну церемонію ми не встигли, а приїхали саме вчасно до залу, де мав відбуватися бенкет. Запаркувавши авто, ми деякий час спостерігали, як з шикарного автобуса виходили молоді та їхні близькі родичі чи друзі.
Молода не розлучалася з пляшкою вина, і хоча була повною (під центнер), було видно, що вона напідпитку, але вона веселила гостей, і непомітно було, щоб хтось її за це осуджував. Готуючись до весілля, близькі до молодих шиють собі однакові костюми. На цей раз вони були в чорних костюмах-трійках та чорних крислатих капелюхах зі світлою стрічкою. З правого боку широких штанів звисали золотисті ланцюжки- ретязі. Це виглядало досить-таки ефектно, особливо гарно виглядав сам господар Том – високий, під 2 метри, здоровий мужчина з широкою, по груди, сивою бородою.
На дверях зали вивішено список запрошених. Наш стіл був під номером 17 із загальної кількості 21 стола. Столи круглі, на 8 персон, на кожному з них горіли свічки, стояли бокали з пивом та кавники з кавою. Крім цих столів, під стінкою був довгий стіл для молодих та їхніх друзів. Всього десь було під 200 осіб. Коли ми зайшли до залу, майже всі гості пили пиво, яке ще наливали в барі всім охочим. Хто хотів вина чи віскі, міг собі також у цьому барі купити. Вино поставили тільки на довгий стіл для наближених. Заграла музика, запросили гостей, що ходили по залу, сісти за стіл і зразу під марш оголосили про прихід молодих та їхньої свити. В шикарних костюмах, пританцьовуючи, ті направилися за свій стіл. Після того хто хотів, то вітав молодих, мабуть, щось веселе розказували , бо всі сміялись. За стіл молодих принесли їжу і вино, а тоді, оголошуючи номер стола, ці гості підходили і брали собі їсти.
Страв не було багато – м”ясо індика та яловичина, салат, свіжі огірки порізані, журавлина та кукурудза (здається, з консервів), соуси. Потім всім піднесли по шматочку велетенського торта. На столах ще лежали фотоапарати одноразового користування. Кожен гість міг фотографувати, потім молоді будуть розглядати фотографії. В костюмах з краватками, крім мене, було декілька стареньких, решта хто в чому, але це не заважало їм веселитися. Посуд, звичайно був одноразовий. Як тільки попоїв , зразу ж посуд викинув. Прибирали тільки бокали. Після цього почалися танці, та ми з Мирославою поїхали додому.
Звичайно, порівнюючи ці весілля, не можна сказати, що все залежить від матеріальної спроможності, не від багатства залежить, а від менталітету, від традицій і від інших чинників. І взяти те чи інше весілля за взірець неможливо. Можна сказати, і навіть весільні гості це кажуть, що можна і треба б готувати скромніші столи. Дуже багато продуктів псується, а це тепер дорого все коштує.
Але з іншого боку, читаємо в літературі, як українські, так і польські пани були настільки гонорові, що напитки і меди рікою текли. А прості люди на селі робили такі наливки, що вже пив би. А за корчми то й казати нічого. То це , напевно, в крові нашій. Правда, не настільки, як у „старшого брата”, не доходить до одеколону і денатурату, і не швидко дійде, бо українці воліють пити щось смачненьке.
А ще тому, що наша нація перенесла на собі рабство, яке тривало століттями, численні голодомори, велику скруту, а ще, чи не найголовніше, – невпевненість у завтрашньому дні. І людина сьогодні викладає все, що має.
А на Заході в минулому люди збагачувались тільки за рахунок власної праці, і них такий виробився імунітет - берегти кожну копійку.
Але хіба це так важливо? Всякий народ так веселиться, як йому хочеться. Кожний по-своєму. І добре, що веселиться.
У Микитинцях в 1950-1960 роках також вміли веселитися. Я вже писав, що люди справляли „поливачки”, „балі”, „зліжки”, „били Петра”. До речі, останнє справляли на природі. На землі робили хрест, зрізуючи дернину, сідали навколо і набувалися.
Молодь кожної неділі організовували танці –„забави”. Але забава не була аж до ранку, як у пісні співається. І починалася вона не опівночі, а десь зразу як спадала спека влітку, а взимку й обідньою порою. На забаві грали професійні музики, або як їх тепер називають, троїсті музики.
Це були вже згадані мною Андрій Гнатів та Іван Філипів з Хімчина.
Що ж модного вони грали, крім гуцулки та вальса ( фокстрот тільки-тільки входив у моду)? А грали співаний краков”як:
Штири коні у возі,
Штири за стаєньков,
А чотири поїхали
За моїв миленьков.

Цей танець був цікавий тим, що перед музикантами могли танцювати тільки ті, що вміли співати, бо музики зупинялись і танцюрист мусив проспівати куплет у тон танцю, а потім музиканти далі грали.
Дуже любили польку: А то полька легкий танець,
Хто не вміє, той засранець.
Ще танцювали яблочко, явно запозичене у сусідів:
Ех яблучко, куда котишся,
Попадьош на базар – не воротишся.
А коли був присутній старий Вінтоняк, що жив на Рівнях, то він вів „цвичок”, де танцювали одні хлопці. Він вводив у танцях пожвавленість. Пізніше вже він командував у танці «голубка», який ще дотепер танцюють.
До речі, він був непересічною людиною –вмів примовляти, палити „ружу”, робив інші „чудеса”. Я до цього скептично ставився, але коли мене припекло, лікарі не допомагали, а він спалив „ружу” і мені за півгодини полегшало, то вже більше до цього я скептично не ставився.
Згадуючи той період, не можу не згадати,як люди в селі любили співати. Співали на забавах, на весіллях, співали перед клубом і по дорозі з клубу, співали навколо церкви на Великдень і колядували всі Різдвяні свята. Співали поодинці й групами. Я так за піснями вже був знудьгувався, що буду довго пам”ятати, як я з братами та шваґрами співав на весіллі в Юрка Костевого, а все дякуючи Піґулякові, що пам”ятав дуже багато давніх пісень. На весіллі співали і за столами, і після столів, збираючись групою з 10 осіб. І як тут не згадати Юрка Гасюка, Дмитра Рибака, Юрка Ганцяка. Це вони заводили пісні й тягнули першими голосами так просто, ідучи додому дорогою та побравшись за плечі. І які пісні! Мало тепер таких співають. Ми, бувало, їм підспівуємо, але вони нас відганяли, щоби ми їм не заважали. Тоді ми марширували і співали „По долинам и по взгорьям”, а ще про „муху-цокотуху”.
Ні, ми, звичайно, і ту знали пісню, що Микола Юрів співав п”яний:
Ти Никола, я Никола,
Оба смо Николи,
Тебе били коло церкви,
Мене коло школи....
А цю не знаю, чи Іван Юрчишин співав, чи Іван Павлишин:
Ой стрілєли два до мене
З ліворвера в мене,
Я сховався за явора,
За листя зелене....
Цікаві були ті роки – голодні, холодні, але веселі. А чому веселі?
А тому, що ми були малі й нам здавалося, що в нас буде все. Так ми вірили в „світле майбутнє”, так ми дивилися на світ через рожеві окуляри.

Що б я хотів, щоб в Україні переймали від Америки, то це вміння вітатися й посміхатися. Тут вітаються і зовсім незнайомі люди.
Я вже в думці також посміхався, як уявив собі, що якби чоловікові посміхнулась молода жінка, то дружина зразу ж би спитала: „А звідки ти її знаєш”. Хоч це зовсім не знайомі люди.
Тож вітайтеся один до одного, неодмінно посміхайтеся - і життя здасться кращим.
Спробуйте. Я впевнений у цьому.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радости мить,
Любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов”їну.

Любіть у коханні, в труді, у бою,
Як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою-
І вічні ми будемо з нею!
Володимир Сосюра

 Коментувати
Залогіньтесь будь-ласка!
 Коментарі
[1] [2] [3] [4] [5] [6]
[21:14:26 03.12.2017] Опублікував Robertadown
Doctor Who is now considered a British Institute and has come a long way since it first aired on November 23rd 1963. The very first show saw the Doctor travel 100,00 years into the past to help some dim cavemen discover light. After 26 seasons and seven Doctors later the series came off our screens in 1989 much to the disappointment of the huge devoted fanbase. In 1996 an attempt was made to revive Doctor Who but it wasnt until June 2005 when it came back with a vengeance with Christopher Eccleston as the ninth Doctor that put the series back on the map as it were. It then went on for 5 years with David Tenant portraying the Doctor until 2010 when Matt Smith took over the role. Today it is still a great family show and has attracted many new fans.
<a href=https://www.cialissansordonnancefr24.com/le-cialis-est-il-dangereux-pour-la-sante/>https://www.cialissansordonnancefr24.com/le-cialis-est-il-dangereux-pour-la-sante/</a>
[11:23:04 01.12.2017] Опублікував Philiplurdy
ome people, especially those running on busy daily schedules tend to use the pills to help maintain weight since they can not afford to follow all the diet programs. This is not advised. It is recommended that one seek advice from a professional in this field before using the pills. This can save one from many dangers associated with the misuse.

The diet pills should always be taken whole. Some people tend to divide the pills to serve a longer period of time. This is not advised and can lead to ineffectiveness. If it is required that one takes a complete tablet, it means that a certain amount of the ingredients are required to achieve the desired goal. It is also recommended that one does not crush the pill and dissolve it in beverages. Chemicals found in beverages have the potential of neutralizing the desired nutrients in the pill thereby leading to ineffectiveness. The best way to take the tablets is swallowing them whole with a glass of water.

<a href=https://www.cialissansordonnancefr24.com/cialis-francais/>https://www.cialissansordonnancefr24.com/cialis-francais/</a>
[22:38:35 06.11.2017] Опублікував MariaIvanovnaceve
Фирма-производитель “Расток” уже несколько лет лидирует в области производства и реализации семян канабиса. Наш товар имеет наиболее высокое качество, а коэффициент всхожести семян просто фантастически высок – 99%, что можно объяснить тем, что при выращивании продукта главным нашим ориентиром является медицинскую сферу его использования, поскольку именно в этой области предъявляются наивысшие требования к экологичности и качеству семян. Вся ответственность за качество, за соответствие сортов и за доставку продукции абсолютно полностью лежит на наш магазин, поэтому в наших интересах предоставить нашим клиентам товар наивысшего качества и организовать его транспортировку с соблюдением всех норм по безопасности. Так мы делаем все возможное, чтобы наши клиенты остались довольны работой с нашей компанией ссылке <a href=http://семена-марихуаны.com/фотопериодичные-сорта/amnesia-haze-regular.html>http://семена-марихуаны.com/фотопериодичные-сорта/amnesia-haze-regular.html</a> купить качественные семена конопли в украине.
Компания “Расток”, кроме прекрасногосервиса, старается удерживать на семена марихуаны невысокие цены на рынке, что обусловлено тем, что в этой сфере очень высокая конкуренция <a href=http://семена-марихуаны.com/фотопериодичные-сорта/mazar.html>конопляные семена купить</a>. Поэтому, сотрудничая с нашим магазином, покупатель покупаетпродукцию самого высокого качества по удивительно низкой цене.
[1] [2] [3] [4] [5] [6]
 Коломия ВЕБ Портал: НОВИНИ
 Опитування
Чи хотіли б ви побувати в Микитинцях?
ТАК
НІ
Завжди клацаю "НІ", бо в мене таке хоббі псувати всім малину
[Всього голосів: 79]

[Старі опитування]
 facebook
Виконано за результатами конкурсу проектів ОГС "Сільським громадам – гідне буття" при підтримці ІСАР "Єднання" за фінансування ТОВ "Систем технолоджі компані Інвестментс"
Розроблено студією КОЛОдизайн | GT:0.289